Калюх Анна, 11 клас, Заклад загальної середньої освіти "Бузаківський ліцей" Камінь-Каширської міської ради Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Козюра Микола Вікторович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Понад 1000 днів триває війна. 1000 днів болю, страху, боротьби. Для кожного цей шлях різний, але всі ми йдемо його з надією на мир, який став не просто бажанням, а метою.

Мене звати Аня. Зараз мені 17, а на момент початку повномасштабного вторгнення було 14. Тієї ночі мені погано спалося і снилися кошмари. Я ніби відчувала, що щось погане має статися. Вранці до мене в кімнату зайшла молодша сестра, щоб, як я думала, збудити мене, адже ми повинні були збиратися до школи. По її обличчю я відразу зрозуміла, що щось не так. І тоді вона сказала ті страшні слова: «Почалася війна, Аню. Справжня».

Тоді я ще до кінця не усвідомлювала те, що вона щойно промовила. Побігла до батьків, в очах яких був страх. Не за себе. За нас. Мені пояснили, що відбувається.

Я побачила ті жахіття по новинах у телевізорі. Ми не знали, що робити, бо будь-якої миті війна могла дійти і до нас. Збирали тривожні валізи, думками готувались до найгірших розвитків подій. Але, на щастя, у нас було порівняно спокійно. Так залишилося і до сьогодні.

Пройшло вже 1000 днів. І я впевнено можу сказати, що війна — це не лише про ракети. Це знищені мрії, втрачена надія й боротьба за гідність.

Мільйони людей залишили домівки, тисячі загинули. Щодня приходять нові повідомлення про зруйновані міста і людські трагедії. І навіть тут, де не чутно пострілів, війна все одно поруч — у зболених очах людей, у стислих від страху і болю губах моєї матері, коли вона читає новини, у мовчанні мого тата, який переказує кошти на підтримку армії. Я бачу, як йому важко. Адже він не може піти захищати нашу країну через стан здоров’я. Але я безмежно вдячна Богу за те, що він вдома.  

Все частіше ми чуємо, що деякі речі «не на часі». Я до цих тверджень ставлюся дуже скептично.

Не на часі – це в 18 повертатися додому в домовині. Не на часi – в 4 помирати від російських ракет. Не на часi – в 9 бути зґвалтованою москальськими виродками. Не на часi – жінці в 20 ставати вдовою. Не на часi – в 23 замість весільної сукні одягати бронежилет. Не на часi – в 98 знову бачити війну. Не на чаci – в 6 лишитися сиротою через війну. Не на часi – в 15 бути закатованим за те, що ти українець.

Ось, що справді не на часі. А мова і культура якраз на часі. Зараз на часі бути сильними, говорити правду і захищати те, що ми любимо.

Також я часто чую про дипломатичні угоди, чергові спроби домовитися з Росією. Але ми вже знаємо, що ці домовленості — лише слова. Ще у ХІХ столітті Отто фон Бісмарк сказав: «Угоди з Росією не варті й паперу, на якому вони написані». Це правда, яка сьогодні звучить особливо гостро. Юридично ми маємо право на життя, свободу, безпеку. Це права, гарантовані міжнародними договорами, такими як Загальна декларація прав людини ООН. Але в умовах війни ці права порушуються щодня.

Саме тому ми не можемо мовчати і маємо боротися за відновлення справедливості, адже кожна людина заслуговує на мирне та гідне життя.

Важливо зараз вивчати нашу історію, щоб не допустити повторення минулих помилок. Ми маємо розуміти, чому на початку ХХ століття були знищені наші державні інститути і як Україна опинилася під радянським гнітом. Не можна забувати про масові репресії, депортації та ідеологічні утиски українського народу.

Наша нація вже сплатила високу ціну за свою свободу, і сьогодні ми знову боремося за її захист.

Зараз наш час будувати історію. Наш час показати світові, що ми — незламні. Ми ніколи не забудемо, за що боремося. Бо  Україна — це не просто місце на карті, це серце, яке б’ється в кожному з нас. І його не зупинити...