Селіхова Наталія, вчитель, Комунальний заклад позашкільної освіти "Центр позашкільної освіти "Зміна" Криворізької міської ради"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Моя 99-річна бабуся у Другу світову війну була в Німеччині. Коли прийшла перемога, то у неї була можливість виїхати в будь-яку країну із Німеччини, можна було навіть змінити ім'я. Але ж моя бабуся цього не зробила. Вона повернулася додому. Вирішила, що хоч на попіл, але повернеться в Україну. Дівчинкою я не розуміла її зовсім. Вона була  молодою жінкою, яка не соромилася будь-якої роботи і дуже гарно шила.

Перед такою жінкою відкривалися нові можливості і новий світ, але вона обрала свою повернення додому. Я замислювалася над цим питанням і не находила відповіді.

Зараз у нас в країні іде війна. Я і моя сім'я опинилися в зоні бойових дій на Луганщині. Багато людей покинули свої домівки. Прийшов час, коли і нам треба було  виїжджати. Але ми не їхали. Чому? Всі рідні трималися один за одного - не могли і не хотіли будь-кого залишати. Я не їхала, бо  не могла залишити свою матір із немічною бабусею, це було б не по-людські. Чоловік не міг залишити свою матусю і сестру із сім'єю. Ніхто з нас не наважувався зробити перший крок у невідоме, кинути все і рятуватися.

І таке родинне коло дуже важко було розірвати. А може воно не тільки об'єднувало, а й захищало нас тоді від цього лиха - війни.

У кожного із нас свій досвід, своя родина і стосунки. У нас було так. Для моєї родини дуже важливі любов і підтримка,  які можливо для інших вигладають, як дурість. Скільки людей, стільки і варіантів сімей. З часом всі вчинки стануть зрозумілими. На тему стосунків у сім'ї в мене народився такий маленький віршик, який пояснює нашу поведінку:

Коли сім'ю не можеш залишити

Скажи, це дурість чи любов?

Мабудь це Українська кров

Яку не можна надурити.

Як та трава чипляється за землю,

Так мати за дочку і за бабусю,

А син за жінку і дітей.

І це наш рід за нього я молюся

А ми не залишаємо своїх сімей.

Моя сім'я виїхала із обстрілюваного міста. Поїхали світ за очі. Напрям – Дніпро. Чуже місто, де нема ні знайомих, ні рідних. Але були волонтери. Вони і допомогли нам з житлом.

Привітливий хазяїн зустрів мою родину. Бо його жінку з дітьми і онуками ось так привітливо зустріли у далекій Норвегії. Добро народжує добро.

Але наші мандри на цьому не закінчилися. Склалися такі обставини, що треба було переїжджати. А на той момент закінчувалися гроші, не було роботи і будь-яких пропозицій стосовно житла. Але доля прихильна була до нас. Знову допомогли звичайні незнайомі люди, які співчували і щиро повірили нам. Ця родина виїхала в іншу країну, а нам запропонували жити і доглядати їх квартиру. Це було просто диво.

Мабуть я вірю в дива і дивовижних, добрих і порядних людей. Вони навколо нас, поруч. Треба тільки вірити, що добро не тільки в казці перемагає зло.

Зараз ми у Кривому Розі. Я працюю з дітьми. З роботою допомогла директорка центру, яка взяла відповідальність на себе і влаштувала мене. Спеціальної освіти в мене нема і тому я пішла вчитися знову. Мої колеги гарні і талановиті, добрі і співчувають нашій родині. Я вдячна їм, світу, Богові за такий досвід в моєму житті. Все своє життя я шукала себе. Отримувала освіти, роботи, міняла їх і знову шукала. І ось нарешті під час війни знайшла себе у творчості. Знайшла  і заспокоїлась.

Зараз я далеко від дому. Здається, що повинні бути розпач і депресія? Ні. Бо я тепер знаю, куди йти. Тільки вгору і вперед.

Кожен день відкриваю себе - сходинка за сходинкою. Допомагає оточення – сім'я, діти, і просто звичайні  люди. Іду, ні, біжу до дітей, на роботу з новими ідеями і думками. Це навіть не робота, а свобода і поклик з середини. Нарешті в мені прокинулося, те що довгий час дрімало.

Минуле, це як сходинки позаду. Туди немає вороття, бо GAME OVER і все спочатку. Є сьогодення. Воно щасливе і не дуже. Але коли відчуваєш себе живим, то зникають сходинки  під ногами, тому, що в тебе з являються крила. 

А як складеться наша доля і чи корисні будуть мої сценарії залежить від мене самої. Минулого вже нема, майбутнє примарне і може не настати. Є тільки теперішнє.

Сьогодні я тут - на третій чи на десятій сходинці, а завтра мене чекає остання. А що за нею? Успіх, поразка, життя, смерть? Як і багатьом іншим, мені цікаво, що ж буде далі. Для цього треба просто зазирнути за обрій і побачити. І це так цікаво, що бажаєш жити, бігти, мріяти і сподіватися. І ось ти ніби злітаєш, бо у голові стільки ідей, що поспішаєш з кимось ними поділитися. Чому? Бо живу зараз.  Свободно дихаю і відчуваю. А це і є щастя.