Марія Сотник, 11 клас
Шполянський ліцей №5 Шполянської міської ради 
Вчитель, що надихнув на написання есе: Савчук Тетяна Василівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Слово, від якого життя кожного українця розділилося на «до» та «після». Слово, яке несе в собі лиш біль та ненависть. Кожен зараз живе з цим болем у серці. Кожен відчуває його по-різному. Але кожен проживає це. Кожен з нас.

Я чітко пам’ятаю, як прокинулася і почала збиратися до школи. Як батьки взявши свої телефони до рук, змінилися в настрої та погляді. Як мама різко та холодно промовила: «Ти нікуди сьогодні не йдеш…». Я почала її вмовляти відпустити до школи, так як готувала презентацію до уроку з біології. Але, окрім заборони батьків, мені зателефонував двоюрідний брат і попросив все ж таки залишитися вдома (він на той момент вже був у військкоматі). На моє запитання: «Що сталося?», ніхто не міг надати чіткої відповіді, бо й самі дорослі не могли повірити у все те, що відбувається насправді. І врешті мама промовила: «Марійко, ти тільки не хвилюйся, добре? Почалася війна…». І лиш від одного почутого слова «війна» мене охопив страшенний страх.

Я знала, що це означає. Адже ще змалечку неодноразово чула про події на майдані під час Революції Гідності, анексію Криму та захоплення територій нашої країни в 2014 році. І  від почутої щойно новини я не хотіла усвідомлювати, що це дійсно, насправді.

У пам’яті закарбувалося, як вперше збирали родиною тривожну валізу, перший почутий звук сирени, сире та холодне підвальне приміщення і нерозуміння, що буде далі, а раптом це останній подих та останні теплі мамині обійми. До цього часу в моїй голові постійно виникають запитання: «За що? Кому це потрібно? Для чого це?». На які до цього часу ніхто не може надати відповіді, яка може обґрунтувати смерть дітей та дорослих, які так хотіли жити. Коли я починаю часто про це думати, то все більше охоплює страх. Страх жити і існувати. Але і не жити, не є правильним рішенням.

Через це кожен з нас переживає цей біль та ставить чітку ціль – боротися до кінця! 

Ми незламна нація. Яка боролася і буде боротися. Війна змінила мій світогляд. Можливо, тому що вона безпосередньо торкнулася моєї родини. Адже мій брат з перших днів війни і до цього часу стоїть на захисті нашої держави. Він молодий, енергійний, але зі сталевим духом у серці. За цей тяжкий час війни більшість стомилися допомагати, підтримувати, чекати, надіятися на краще та світле майбуття. Але я знаю, що воно скоро настане.

На жаль, не всі сини, доньки, татусі, братики повернуться до своїх домівок і зустрінуться зі своїми рідними.

Але там, високо на небі вони, допомагають нашим воїнам триматися і боротися, за право жити в незалежній та вільній державі. Я вдячна нашим мужнім воїнам за те, що я зараз можу писати цей твір. Я дякую, тим хто захищає нас зараз, і тим, хто, на жаль, відійшов у вічність, віддавши своє життя за нас з вами.

Нас не зламати, бо ми – українці. Ми ті, хто до останнього подиху буде відстоювати свою незалежність.

Ми ті, хто любить свою Батьківщину, свою землю та свою націю. Я - українка, і я цим пишаюсь. Я вірю в наші ЗСУ. Я вірю, що наш народ вистоїть і діждеться того дня, коли ворог назавжди покине нашу територію, нашу рідну землю. Ми обов’язково переможемо! 
Слава Україні! Слава ЗСУ! Навіки слава Героям!