На початку війни Краматорськ перебував під обстрілами. Але люди боялись вийти з підвалу і покинути місто, бо не знали, що їх чекає за його межами

Це було дуже страшно. Ми прокинулися від вибухів. До останнього не вірили, що таке може бути, але рюкзачок із документами в нас стояв. Прокинулися, дитину забрали до себе спати. Зібрали речі першої необхідності, потім пішли на роботу з дитиною. Згодом батьки забрали її до себе. 

Ми ще не розуміли, що нам робити. Роботодавці нам нічого не казали. Ми були на роботі, але це було дуже страшно. А вже з 1 квітня і я, і чоловік залишилися без роботи. Ще десь півтора місяці ми перебували в батьків за межами міста, а потім вирішили збиратися та виїздити. Бо жити з дитиною по підвалах – це дуже страшно. 

Було дуже страшно залишатися, і виїжджати також було страшно, бо ми не знали, що відбувається за межами міста, куди все це просувається. І дитина дуже боялася. Батьки тут залишалися, і ми за них хвилювалися сильно. 

Виїхали, перебували в родичів. А через пів року нас покликали назад на роботу. Повернулися в жовтні - і досі тут, удома. Спочатку було тихіше, зараз – ні. За дитину страшно, за себе, за те, що буде далі.

Нам допомагають, оскільки в моїй родині є дитина до 18 років. На неї дають гуманітарну допомогу: і побутову хімію, і продуктові набори. Там, де ми були, також спочатку давали все, що могли, а потім декілька місяців взагалі не було ніякої допомоги. Але справлялись якось. 

Люди нам допомагали, хто чим міг, бо вони розуміли, наскільки це важко: – покинути домівку й поїхати з однією валізою. Нам дуже співчували.

Хтось підтримував просто словом, хтось приносив картоплю, молоко. Ми дуже вдячні цим людям за те, що не пройшли повз, а були поряд. 

Наразі справлятися дуже важко, тому що військові події знову наближаються. Я гадаю, що вдруге, як щось станеться, покинути місто буде важче, ніж уперше. Бо спершу ми й подумати не могли, що це буде так надовго. А зараз уже з’являються думки, що цей від’їзд може бути останнім, і більше ми не зможемо повернутися додому. Тому зараз це найскладніше. Але ж є дитина. Заради неї я всміхаюсь, прокидаюсь і йду на роботу. Роблю усе, щоб дитина була щаслива.

Кращого майбутнього, мабуть, ми будемо чекати дуже довго. Але хочеться, щоб принаймні повернулося те, що було до війни. Те життя, в якому ми могли планувати поїздку на море з дитиною влітку, ремонт і ще якісь моменти, що робили нас щасливішими. Зараз цього немає. І роздумів про майбутнє, на жаль, теж немає.