У нас з першого дня почалися сильні обстріли. Газ, світло і воду у нас одразу відключили. У сусідню квартиру влучив снаряд через вікно. Я на першому поверсі жила, а в підвальному приміщенні перебували 27 людей із нашої дев’ятиповерхівки. Із них двоє згоріло: чоловік та жінка з нашого під'їзду. Четверо людей із переломами вибиралися з підвального приміщення, двоє дітей сильних опіків зазнали. Багато людей постраждало. Це було найстрашніше. Пожежа була, а тушити було нічим.

Евакуація в нас не була організована. Потім уже Вербовський і його друзі мікроавтобусами своїми вивозили людей. Автобуси маленькі, в них тільки 12-15 чоловік можна було вивезти. Вони від Курахового їздили до нас, до Вугледару, двічі-тричі на день. Хтось міг виїхати в певний день, а хто не міг, ті залишалися на наступний. 

Як такої підтримки в нас не було. Ми самі виїжджали, самі облаштовувалися. Нас довезли до Курахового, потім автобусом – до Покровська, а звідти вже люди роз'їжджалися, хто куди. 

Нам не пропонували десь поселитися. Може, в перші дні з цим важко було - ще не було організації. Кожен облаштовувався сам. 

Ми одразу в Першотравневе приїхали, тут у нас знайомі були. Ми в готелі дві доби жили, і за цей час нам допомогли знайти житло, щоб орендувати. Наразі ми тут уже три роки, і за цей час уже змінили чотири місця перебування. Ціни ростуть, і нам просто пропонують виселитися з квартири. Кажуть, їм потрібні гроші. 

Мені хочеться, щоб спокійно було. Я розумію, що додому ми вже не повернемося.