Сім’я з Харкова проїхала всю Україну і опинилась у Чернівцях, де чуйна жінка надала їм безкоштовно прихисток. 

Ми мирно спали, коли почули вибухи й побачили з вікна, як над нашим домом летять ракети. Ми заклякли на місці - це був шок для нашої сім'ї.

Наш район П’ятихатки був і є на лінії вогню. Було дуже складно виїхати в безпечне місто. В підвалі, де ми ховались, були і немовлята, і старенькі, і лежачі хворі. Всі допомагали одне одному, згуртувались. Директор нашої школи героїчно організовував порядок і спокій в цей непростий час.

Коли бомба влучила в магазин, де прості люди хотіли придбати їжу, ми не витримали напруги. Почали самотужки вибиратись з міста. Касетні снаряди розривались навпроти нашого сховища.

Ми виїхали з валізою, в якій були лише документи та деякі ліки. Приятелі підвозили нас на автомобілі. Днів п'ять ми добирались з Харкова не знаючи, куди: Полтава, Кропивницький, Вінниця, Чернівці.

Прості люди безкоштовно давали нам їжу та запрошували на ночівлю, втішали, плакали разом з нами... Дякую всім і досі плачу.

Сім'я разом, коли поряд діти. А наша дочка зараз – за кордоном. Вона в безпеці, але ми всі відчуваємо потребу бути разом. Зокрема, в неї проблеми із зором з дитинства.      

В Чернівцях були складнощі з житлом: обмаль варіантів, ще й дуже дорого. І ось, в день повного відчаю, Бог послав нам практично незнайому людину, Тетяну. Ми декілька місяців жили у неї безкоштовно, як в своїй сім'ї. Дякую, плачу, зичу їй здоров'я.

Я працювала все життя в готелі – майже 30 років. Мені дуже потрібна робота, адже я не уявляю життя без готелю та гостей.        

Про наш дім нагадують ключі від нашої квартири. Що там з нею – невідомо, але кожну мить чекаємо на повернення. А  ще – фото орхідей нашої доньки. Може, вони ще цілі? А от школа за вікном вже зруйнована.