Я проживала в мальовничому місті Вугледар, коли почалася війна я і мої діти і дві внучки були в Києві, меньша дівчинка з вадами, проходили реабілітацію. Так ми і залишилася в Києві, тому, що наше місто почали бомбити 27 лютого. Було страшно повертатися, бо люди дуже стрімко почали покидати місто.

В мене старенькі батьки, вони діти війни і знову їм довелося все це перенести, була найбільша проблема поїхати до батьків в Донецьку область, це були найбільші труднощі, я їх подолала, їздила в своє рідне село, возила продукти, бо допомоги на початку війни по селах не було, потім стали допомогати.

В ЦНАПах нам видавали продукти, допомогали волонтери. Я вдова,проживаю з дітьми, тяжко, але це не головне, головне,щоб мій син повернувся з війни. Мої знайомі пропонували пожити в них безплатно, це така душевна допомога, так зачипило до глибини душі, я їм дуже вдячна. Робота є, раніше працювала на шахті, поки не планую ,як є, аби не гірше.

Ми не встигли вивезти речі, все залишилося в розбитій квартирі на 9 поверсі, якось розмовляла зі своєю подругою, вона проживала на 8 поверсі, пожалілась, що вся пам'ять (фото) залишилася вдома, так вона мені прислала дитячі фото, наші діти росли разом, тепер я їх дуже ціную і бережу - це моє минуле, найдорожче - це наші батьки, діти, внучата.