Ми з чоловіком – пенсіонери, жили у Мар’їнці під Донецьком. Нас обох пораненими вивезли в Дніпро до лікарні, робили операцію. У мене тепер немає ока, ще й палець відірвало. Ми не встигли сховатися в підвал, коли прилетіла міна і нас поранило. 

У нас не було світла, газу, води. Нам возили, але нечасто, бо нас сильно обстрілювали, потім взагалі перестали до нас їздити. Наші хлопці з ЗСУ приносили хліб, консерви, щоб ми з голоду не померли. Зараз у місті вже немає нічого живого і нікого немає. Сусіда вбило, а нас поранило. Прилетіли міни підряд в одне місце. Повертатися тепер нам нікуди. 

Коли нас поранило, чоловік якось дойшов до наших військових. Вони зателефонували в Курахове, і нас вивезли в Курахівську лікарню, а звідти – в лікарню ім. Мечнікова відправили. Потім нас перевели в Царичанку. Там все було безкоштовно, доглядали за нами. А потім нас виписали, і ми приїхали в Жовті Води.

Ще як в Царичанці лежала в хірургії, я не могла заснути: мені здавалося, що я в підвалі. Потім мені виписали ліки, щоб я могла хоч спати. Тоді я почала пити ліки і спати. Заспокійливі приймаю. Це все важко забути.

Я гадаю, що війна буде тривати до весни. Це моя думка. У мене важка контузія, мені лікар заборонив новини дивитися. То я телевізор не дивлюся і новини не слухаю.

Майбутнього свого зовсім не бачу. Все життя тяглися, а його просто розбили. Повертатися немає куди - так і будемо по квартирах ходити.