Я була у своєму селі. 4 травня 2014 року був мій день народження, ми почули дзвін набату, у нас гарна церква. Це був не такий дзвін, коли закликають на службу або померла людина, а саме коли б’ють на сполох. Набат. І люди збігалися до церкви.

Побігли й мої чоловіки – син і чоловік. Сказали, що починається війна і треба укріплювати береги Сіверського Дінця, біля якого знаходиться село, і зберегти міст, щоб робити там укріплення, щоб не пройшли танки з того боку. Усі побігли, робили все, що могли, укріплювали, але це було не найстрашніше. Ми ще не знали, що починається...

У нашому селі люди займаються овочівництвом. Воно було пов’язане з трьома великими містами, маршрутки ходили кожні 15 хвилин в Алчевськ, Стаханів та Луганськ. Як завжди, люди працювали в городах. Ось тоді вже почали стріляти, але далеко, у нас не чути було. По дорозі ще пускали людей, тому що багато хто працював. Я не записувала дати, а треба було, але тоді не до цього було.

У той день трьох наших односельчан поранили снаряди, їх забрали в лікарню. Але це було не так страшно.

Потім почали стріляти по нас і від нас. Це було дуже страшно.

По-перше, перебили електроенергію та газопровід, хліб перестали нам возити, пенсії перестали видавати. Живіть, як хочете.

Добре, що у нас є городи й деякі запаси були. І спасибі Рінату Ахметову, якби не він, напевно, з голоду померли б у перші роки війни. Одразу почали возити продуктові набори, які дійсно нас рятували від голодної смерті, тому що магазини перестали [працювати] і було дуже важко.

Коли почалися сильні обстріли, ближче до осені, ми так само сиділи з перебитим газопроводом і без електроенергії. Періодично включали, потім розбивали, знову включали, знову розбивали. Так тривало до 7 січня 2015 року.

Ми сиділи без світла, без газу. Вода у всіх – криниці з електронасосами. Люди без води залишилися. Спасибі людям, які зробили криниці, із яких можна воду набирати вручну. Вони вже були засипані, але їх розкопали, відновили. На нашій вулиці було дві колонки, біля церкви й нижче. Було страшне видовище, коли люди бігли із санками і бідонами, хто на тачках, хто на візку приїжджали по воду.

Мене хотіли вивести звідти, я погано ходжу, з паличкою, але чоловік із сином не хотіли їхати, і я залишилася разом з ними.

Я сказала: «Якщо помирати, то будемо разом». Це було дуже страшно, я півроку просиділа в підвалі. Важко згадувати.

Перебили весь зв’язок, з онуками й родичами ми не могли спілкуватися. До страху мене доводило лише те, що на початку осені 2014 року зруйнували повністю одне село, а ми на лінії фронту [живемо]. Снаряди вибухали поруч. Ось був наш будинок, луг, ліс, річка Донець, і тут стріляли. Одній сім’ї зруйнували [будинок] повністю, усе горить, пожежі, стріляють.... Це жах неможливий, неможливий!

Потім стали стріляти по розпорядку. Мені треба було з 6 до 9 [ранку] щось приготувати. Грубку боялися [затопити], готували на мангалі, на цеглі на вулиці. Спасибі, що старі люди жили тут – козаки, спасибі, що нічого не викинули, що ми змогли тут готувати якусь їжу. Наготуємо й заносимо на кухню, де жили.

Ми з дому зразу перейшли в кухню, вона не пристосована для житла, але жили в ній. З 6 до 9 [ранку] було тихо, а після 9 починали стріляти до самого вечора, з перервою, можна сказати, у півгодини.

Спочатку ми сиділи в підвалі. Син там все прибрав, ліжко поставили. Банки прибрав, бо, не дай Бог, снаряд влучить – нас цими банками, склом і повбиває. А я своїми ногами не встигала, поки піднімуся, хоч і дев’ять сходинок поки подолаю, починають знову стріляти, потім вони кажуть: «Та сиди вже в підвалі, ми будемо тобі їсти готувати».

Не встигали ми ні зігрітися, ні натопити. Тільки починаєш топити – починають стріляти;

вікна завішували ковдрами, щоб не просвічувалось ніде. Восени дуже рано темніє. О 5 годині вже темно і жодного не те що ліхтаря (їх одразу відключили, щоб не світилися), ніде не було ніякого просвіту у вікнах у людей. Люди боялися, бо снайпери стріляли по вікнах. Усе було.

Найстрашніше – коли в нас з’явилися перші жертви. Близько 25 осіб було вбито. У 2014 році у нас убили агронома, мама з дівчинкою їхали на велосипеді – мамі ногу відірвало, дівчинку важко поранило. Поки довезли до Новоайдару (у нас же тепер район в Новоайдарі, потрібно півтори, а то і дві години на дорогу) дівчинка померла. Це були перші жертви. А потім бабусю вбило, вночі снаряд влучив, сім’я – чоловік і дружина, їх теж убили.

Є села Кряківка і Калаус, вони між собою з’єднані, у нас була одна сільська рада. Там чоловік із сусідом поїхав за дровами, убили їх. Приїхали через 40 днів теща, його дружина й дівчинка, готувалися до поминок. Їм треба було в підвал, а тут почали стріляти. Вони троє втекли з кухні і їх утрьох поклало. Загалом, усю сім’ю вбило, залишився один син. Ще багато таких випадків.

Наша психіка порушена. У чоловіка депресія була. Він у 2014 році надів чоботи-дутиші, куртку, шапку і, мені здається, він її і не знімав до літа. Ми спали одягнені, ми ж не роздягалися, тому що не можна було. Ось я, якщо лягала на диван у кухні, біля мене стояли чоботи, а син говорив: «Мамо, якщо почнуть стріляти, хапай це взуття й біжи. Будемо одягатися в підвалі».

Потім ніби як налагодилося, стали хліб возити, пенсії отримувати. Потім почали продукти везти, боялися до нас, на лінію фронту, але якось возили. Це було страшно, обстрілювали...

Я хворіла на цукровий діабет. Чоловік став хворіти. Загалом, життя стало страшним, особливо в ті роки. Було неможливо.

Спочатку ми особливо не потребували, тому що були якісь запаси, і ми не ліниві, у нас був повний підвал усього. Хоч по нас і стріляли, ми все виростили, поклали в підвал. А коли їхала гуманітарна [допомога] – Рінату Ахметову низький уклін. Увесь час продуктові набори ми отримували, особливо ті, кому за 60 років. Потім норвезька, польська гуманітарна [допомога] допомагали, «Карітас», «Пролісок».

Півроку ми жили в підвалі, починаючи з вересня [2014 року], коли почали стріляти. У жовтні й листопаді були сильні обстріли. Саме над нашим будинком летіли «Гради». Тряслося все: скло, підвали, але підвали не пристосовані для бомбардування – просто від осколків.

У нас, слава Богу, не пошкоджений будинок. У кухні, де ми жили, було два пластикових [вікна], а одне вікно ми не вставили, грошей не вистачало. У тому [місці], де не пластикове вікно, шибки повилітали, тому що кухня тряслася. Я велика жінка, у мене 120 кг, і у чоловіка, напевно, було 100 кг, і ми лежали, а нас підкидало! Я була в шоку, нас підкидало від цих вибухів, від гулу! Це було неможливо пережити.

Чоловік, звичайно, дуже переживав, перенервував. Ми вдома все потихеньку робили: копали, закривали консервацію в чавунці на вулиці, тому що газ став дорогий. Люди, знаєте, кому війна, а кому мати рідна. У нас балонний газ став привізним. І один балон спочатку 700 гривень коштував, потім 600. Це дорого для нас, пенсії невеликі, хоч і 40 років працювали, а пенсії як кіт наплакав.

У 2014 році до Різдва оголосили перемир’я і сказали, що [не буде] ніяких обстрілів. Ми трошки перепочили з 1 січня по 7-е [2015 року]. А сьомого в ніч як стали стріляти! Я вже знала, де «Волошка», де «Буратіно» летить, де які знаряддя, ми прислухалися до всього. Це було страшно. Усе небо в червоних стрічках. Я перестала їсти, може бути, це вже нерви. Мене відправили на два тижні в Сєвєродонецьк до племінника, і я там була, тому що стала втрачати свідомість. Подумала, поїду, бо тут ніхто мене не буде лікувати.

Хочу висловити подяку нашій медсестрі, тому що всі лікарі виїхали, а медсестра Лілія Миколаївна і зараз працює, свідоцтва про смерть виписувала, за головного лікаря була. Скрізь приїжджала, нічого не боялася, їй треба пам’ятник поставити, людина з великої букви.

Наші вчителі в школу теж ходили. Школу перевели в амбулаторію, яка була біля церкви, де вчителі ходили під обстрілами щодня. Хтось приводив учнів, хтось ходив додому. Вони заняття не залишали. Я, наприклад, теж займалася з однією дівчинкою, вона повинна була піти в перший клас, а школа не відкрилася – водили до мене додому. До Нового року я навчила її читати й писати. Вони були в селі, а коли сильно почали стріляти, виїхали до Луганська, там її протестували й одразу прийняли в школу. Ось якось виживали.

Ми тримали дюжину кролів, яких я годувала. Якось вийшла, а снаряд летить наді мною, а ми ще не знали, що це таке. І я носом упала в сіно – ніби як мене це врятує, а снаряд пролетів над головою. Люди у дворі теж падали, і ми падали. Загалом, важко, звичайно, було. Потім почали менше стріляти.

А коли я приїхала до племінника в Сєвєродонецьк, мені треба було почекати на автовокзалі, поки він приїде з роботи. Бачу – люди з дітьми йдуть у школу, у садок, а в нас війна. Я як розплакалася. Сєвєродонецьк у 70 кілометрах. Я стою, ридаю, люди до мене підходять: «Що трапилося?» А я не можу заспокоїтися, у мене був істеричний плач від того, що в нас таке відбувається і що ми там так живемо...

Спочатку, коли почалася ця війна, люди ж не знали, що робити.

Перестали виходити на городи, сусіди йшли до мене. Вони вважали, що раз я працювала в школі, то повинна все знати. І вони в мене запитували, коли закінчиться війна. Я кажу: «Я така ж, як і ви, я не знаю, але одне пораджу: у кого є діти, виїжджайте». Діти не повинні бачити цей жах. Деякі, правда, прислухалися, вони як виїхали, так їх і немає.

Село в нас було шикарне. Багато людей, багато молоді. Тут навіть купували дачі, тому що нам газ провели. А потім село стало вимирати. Коли я працювала в школі, було 650 учнів, а зараз 50.

Я не знаю, як ми пережили, на здоров’я це вплинуло. У 2019 році в мене виявили рак. Я думаю, це наслідки тих стресів, які ми у війну пережили. До нас приїжджали лікарі, чоловік і дружина, із Західної України, дуже уважні, спасибі їм велике. Вони сказали: «Зараз ви на стресі і ваш організм. А ось трохи заспокоїться – і ви всі почнете хворіти. Ми спостерігали ваше село. У вас цукровий діабет, гіпертонія й серцево-судинні. Це з’явилося майже у кожного, 99% ваших мешканців». Це було дуже страшно.