Південь Запорізької області росіяни окупували дуже швидко, тому людям, щоб врятувати дітей, доводилось тікати своїм транспортом об’їзними ґрунтовими дорогами

Про війну ми дізналися з телебачення. Вірити в це не хотілося. Все вказувало на те, що це буде не одним днем. Як нам снаряд прилетів до порога, він не розірвався – нас це врятувало. Тоді ми поїхали, а що ж діяти? У нас мала дитина, не дай Бог, щось сталося, треба їхати. 

Труднощі були з житлом, тому що ми поїхали в невідомість. Нас ніхто ніде не чекав, ніхто ніде не зустрічав. Ми просто поїхали, і все. Дуже було складно, тому що не одні ми такі. Дуже багато людей поїхало, яким треба було і житло, а з дітьми це ще складніше.

Ми два місяці жили без світла, без води, без нічого. Жили і надіялися на те, що одумаються, перестануть, якось домовляться. Надіялись, що воно зупиниться швидше, а затягнулося так надовго. Вже день і ніч стріляють.

Вдень - хоч півбіди, бо видно, а вночі, коли люди лягають спати, можна не встигнути добігти, чи до погребу, чи до якогось укриття. Адже снаряд летить швидко - декілька секунд. 

У мене маленькі онуки. Життя - найважливіше, що в людини є. Тому прийшлося кинути все і тікати.

Люди близькі загинули на цій війні проклятій, В селі все зруйнували і все побили. Роками стягували, купляли, а тепер немає нічого: ні вікон, ні дверей, ні даху - все розбите. Це якась жесть. Ми не готові до цього були. Не знаємо, що робити: куди, як? А зима настане – буде ще гірше, ніж літом. І взагалі, все дуже складно. 

Тварин покидали, все покидали… жалко. Повтікали зі своїх хатин, своїх дворів, як зрадники, до чужих країв – туди, де нас ніхто не жде, і де нікому ми не потрібні. 

По нашій області без кінця день і ніч більше як півроку луплять. Пообривали дроти – немає ні води, ні світла. Люди з інших областей привозили хліб, привозили що могли, солдати нам навіть допомагали. Ніяк тут нічого не зупиняється: постійні обстріли, руйнація,  заводи побиті. Це жах якийсь. 

Люди допомагали, як могли, хто чим міг: під обстрілами привозили воду і хліб, дітям маленьким засоби гігієни. 

Люди все це привозили, незважаючи на те, що могли потрапити під обстріли і загинути, адже снаряд не оминає ні дорогу, ні машини, ні людей - нікого.

Ми не попали під обстріли, бо поїхали об’їзними путями, степами. Люди нам показали ці об'їзні путі. Не в кожного є транспорт, щоб поїхати. Ми добралися в безпечне місце,  хоча зараз вже немає безпечних місць - зараз у всіх областях страшне робиться. 

У нас немає ні рідних, немає ні близьких. Нам чужі люди порадили у Запоріжжі звернутися до жінки, яка хоче взяти переселенців. І вона нас приютила - зовсім чужа жінка, яку ми раніше не знали, і вона нас до цього не знала. З дітьми дуже важко. Малечі складно зрозуміти, що це серйозно, це війна. А війна – це завжди небезпека, завжди неприємно, можливо, і смерть.

Мені б хотілося, щоб війна вже зараз закінчилася, прямо сьогодні. Щоб усі повернулись у свої домівки, відбудували свою державу і жили кожен у своєму дворі, у своїй хаті. А як вона закінчиться? На Донбасі було вісім років. А якщо вона затягнеться на роки, тут останеться чорний пар. Ні однієї області не останеться, якщо це не припиниться, не дійдуть до якогось договору, чи їх не поб'ють, не проженуть, чи вони самі не повтікають. Про це дуже страшно думати. Ми тут жили, все в нас було прекрасно, а вони прийшли, все потрощили, людей побили. Що це таке? Для чого? Ми нікого не чіпали, нікому нічого поганого не зробили. За що? Чого це? Так не повинно бути.