Ольга Петрівна переживає за сина, який захищає країну на сході. Другий син давно працює за кордоном, тепер там живе і його сім’я 

Мені 67 років, проживаю в Олексіївці Нікопольського району Дніпропетровської області.

Таке масштабне російське вторгнення неочікувано було. Ми не очікували, що вони з нами так зроблять. Раніше ж казали, що ми брати, а зараз все перевернулося з ніг на голову. Сина забрали на війну 27 лютого - він вже більше року служить.

Дуже страшно, коли у нас обстріли. От і сьогодні теж обстрілювали, хата тряслася. І кожного разу не знаєш, що робити. 

Десь поруч Нікополь обстріляли. Це також дуже страшно, тим більше - ми живемо через річку від Енергодара. Було всяке, і зараз в мене тривога, бо моя дитина вже на Бахмуті. Не виходить на зв'язок. Я постійно плачу.

В мене один син воює, а другий вже сім років у Польщі працює, то жінка його з двома дітками виїхали до нього. Тому що це для дітей стрес. Я не захотіла виїжджати: в мене собаки, коти. Ми тут на місці їздимо, коли дуже страшно.

На рахунок харчів проблем не було, я ж в селі живу, - у мене город свій. Я одна живу. Так що мені всього хватало. Може, це в місті у людей такі проблеми, а у нас все своє.

Коли вже воно закінчиться! Будемо надіятися, що скоро, що не будемо довго жити в страху.

Я думаю, що після війни буде добре: вступимо в НАТО, в Євросоюз. Я була в Польщі - їздила до онуків. Я бачила, як люди живуть, то я думаю, що ми до цього також дійдемо.