Мені 36 років. У мене є чоловік і три доньки. Я працюю вчителькою початкових класів. Ми жили в селищі Пришиб Василівського району Запорізької області. Зараз воно окуповане. 

24 лютого я збиралася на роботу, але зателефонував директор і сказав, що почалася війна. Я була шокована. Заспокоювала дітей, а сама була стривожена.  Чоловік не пішов на роботу. Ми не знали, як краще вчинити: виїхати чи залишитися. 

Коли почалися обстріли, ми ховалися в підвалі. Дуже злякалися, коли в дах сусіднього будинку влучив снаряд. У меншої доньки була істерика.

У магазинах майже нічого не було. Ми не могли придбати навіть продукти першої необхідності. Перед війною не робили запасів. У квітні вимкнули газ. Вода була з перебоями. Зник інтернет і мобільний зв’язок. Ми не могли зв’язатися з перевізником. За нас це зробили родичі із Запоріжжя і через людей передали, коли перевізник забере нас. Ми кілька днів простояли у Василівці. Було жарко. Не вистачало води. Найменша дитина постійно плакала. 

Батьки залишилися в окупації. Вони доглядають за нашими домашніми тваринами. Ми приїхали до родичів у Запоріжжя. Я працюю онлайн. Чоловік також має роботу. 

Думаю, що війна закінчиться наступного року. Ми повернемося додому. Найменша донька піде в перший клас. У нас буде чудове майбутнє.