Харенко Владислава, 11 клас, Уманський ліцей №3 Уманської міської ради Черкаської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Прокопенко Оксана Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів на кордоні з пеклом. Україна протягом всього існування потерпає від східного намісника самого Диявола на Землі. Неначе маятник старого годинника рухається майбутня перспектива нашої держави, від прогресивного до цілком регресивного полюсу, наміченого Заходом та Сходом.

Попри всі намагання українського народу зупинити цей злощасний годинник на позначці «9», що натякала б на завершення цієї виснажливої боротьби, завжди надходить московський Каїн і простягає свої закривавлені руки до складного механізму.

Знову замикається порочне коло ,цикл страждань нашої зболеної землі. І ось, через 30 років спокою, і як виявилося, примарної надії на безтурботне щастя, рука братовбивці торкнулася маятника ще раз. Українці знову занурилися у темні часи невизначеності та тотального жаху.

1000 днів російсько-української війни.

Я звичайна, пересічна громадянка нашої країни, наділена щастям не бачити всієї жахливості картини сьогоднішнього буття. Втім моя душа також зранена осколками невпинного протиборства добра і зла.

Який шлях проходить сьогодні чи не кожен з нас, той, хто пустив своє коріння тут, в Україні?

Кожен день - напружене очікування. Прокидаєшся та засинаєш переважно з двома відчуттями: провина за те що робиш недостатньо і тваринний страх за життя, своє і не тільки. Людина тилу (в тому числі і я) – це клубок із протиріч, контраверсійний і завжди тривожний індивідуум, що повинен намагатися витримати тягар підвищеної відповідальності і стресу.

Безсонні ночі виснажують, і це факт, втім думки про тих, хто нині відчуває на собі всі іпостасі війни на фронті – ще більше. Відчуття примарної безпеки та спокою, що підсолоджує гірку реальність, досягається ціною життя рідних, близьких, друзів.

Іноді забуваєш як насправді близько біда, а потім вона вривається холодним протягом у твою невелику затишну кімнату – похорон. Кілька днів тому усе місто хоронило батька людини з котрою я навчалася у одному просторі, бачила її посмішку і вогонь в очах.

Проте війна погасила його, вбила разом з батьком останню іскру у погляді, і ще раз нагадала нам – вона близько, і ціна її зростає.

Вчора черговий раз мою область атакували БПЛА, кожен наступний вибух змушував здригнутися, мимовільно відкидаючи у події 28 квітня 2022 року. Умань, вщент зруйнований ворожим ударом під'їзд житлового будинку. Нервова пульсація судин, шалене калатання серця, тремор.

У повітрі запах смерті, локалізація катастрофи – 200 метрів від твого власного житла.

Місячна депресія, повна фрустрація і нерозуміння як жити далі, коли кожен день може стати останнім не тільки для тебе, а й для тих, з ким ти ще вчора весело сміявся, гуляючи колись тихими спокійними вулицями, для твоїх друзів і близьких. У такі періоди як ніколи добре починаєш розуміти справжній облік реальності у якій живеш.

І хоч з часом душевні рани загоюються, а спогади втрачають чіткість, гнітючий фльор минулого нікуди не зникає.

Кожна повітряна тривога і перерваний нею урок, кожне повідомлення у ЗМІ, що закликає вшанувати пам'ять загиблих, кожен бій дзвонів у церкві де хоронять чергового героя ,що поклав свою душу і тіло на вівтар Ареса і нашого майбутнього.  

Все це утворює українське повсякдення, котре іноді змушує бути цинічним – воєнні будні і постійний присмак горя на устах притуплює увесь сентименталізм, який зазвичай прикрашає людську емпатичну душу.

 Я не маю права скаржитися ніхто, втім, ніхто не обмежує його, крім моєї власної моралі. Звісно, комусь значно важче,  але війна має різні обличчя її тіло виглядає для всіх по-різному. Тож цей твір – коротка сповідь тої, що бачить дистанційовану реальність фронтового мілітаризму. Нас не тисячі, нас мільйони.

Наші історії різні, але до болю схожі. Єднаймо українські серця! Це була Моя історія, історія що тісно поєднана з Твоєю.