Мені 61 рік. У мене є чоловік, діти і онуки. Ми мешкали в Гуляйполі. Про початок війни дізналися в обласній лікарні, куди 24 лютого я привезла чоловіка на лікування. А перші вибухи почула вдома п’ятого березня.

Десятого березня син переїхав у Запоріжжя, а ми залишилися в Гуляйполі, бо не мали грошей на переїзд і оренду квартири. Чоловікові зробили дві операції. Ми витратили на них усі свої заощадження. Чоловік отримує соціальні виплати, а я не маю жодного доходу.

Восьмого березня зникло світло, газ, вода. Добре, що є колодязі – з них набирали воду. Отримували дуже хорошу гуманітарну допомогу.

Коли на наше обійстя почали прилітати снаряди, у мене здали нерви. Я почала різко худнути. Через це довелося виїхати у Запоріжжя.

Ми зустрічаємо тут багато знайомих з Гуляйполя. Війна об’єднала нас, ми вже як рідні.

Коли ми з чоловіком були в лікарні, нам зателефонували наші військові і попросили дозволу оселитися в будинку моєї мами. Він був у хорошому стані. Я не змогла відмовити. Коли збиралися на другу операцію, заїхали подивитися, чи все в порядку в маминому будинку. Коли військові дізналися, що ми їдемо на операцію, допомогли нам фінансово. Мене це дуже зворушило. Згодом один із них отримав поранення і залишився в Гуляйполі, а інші роз’їхалися. Потім пораненого перевезли до Запоріжжя, і ми його провідували. Потім його відправили в Івано-Франківськ. Він досі знаходиться в госпіталі - ми підтримуємо з ним зв’язок.

Мріємо, щоб якнайшвидше закінчилася війна. Нам хочеться жити в рідному місті, але в ньому вже майже не залишилося вцілілих будинків.