І в найжахливішому сні ми не могли таке уявити. Все ж було добре, все ж було мирно.
Ми не хочемо нікуди їхати, ми хочемо жити там, де ми живемо. Це наш будинок, наш город. Мої тут діти до школи ходили, онуки зараз до школи ходять. Нам усе тут знайоме, рідне. Ми любимо своє місто.
Психологічно дуже важко це все. У 2015 році, з кінця січня і до березня – у нас ось ці два місяці взагалі безсонні були. Це таке було пекло тут! У нашому будинку, він саманний і обкладений шлакоблоком, стіни тремтіли. Коли свистить над головою, летить щось таке, це дуже страшно. Сидиш і думаєш: сюди або пролетіло? Це дуже страшно, емоційно дуже страшно, за дітей дуже страшно. Ми, начебто, якось прожили, а вони – ще маленькі.
Минулого року було в город два прильоти. Два роки тому ми сиділи чотири місяці без світла і без води. По воду ходили до криниці. Запасалися батарейками. Транзистор слухали, радіо і робили такі, типу, нічники, діодні лампочки. Вистачає на три доби, щоб, більш-менш, було в кімнаті світло.
Це як «бух»! А ось коли «бах», - ось тоді страшно. Вже за звуком ми знаємо, що це таке. За цей третій рік ми їх стали розрізняти.
Усі вікна розбиті. Видно, де куля пройшла. Добре, що там стояв такий пуф, що він затримав кулю. А інша пройшла, вилетіла аж біля вікна. Там небезпечно сидіти. Важко. Бігати доводиться швидко. На городі лягаємо. Чуємо, коли обстріли починаються, одразу лягаємо.
Ми виїжджали, але повернулися. На нас там ніхто не чекає. Люди різні бувають. Деякі зі співчуттям, а деякі просто «понаїхали мило з коренем». Тому краще вже вдома. Так-сяк, але вдома.
.png "Імена")
