Під час війни я знаходився в місті Охтирка зі своєю сім’єю і в складі ТРО захищав місто. 

В перший день війни телебачення не працювало і не було інтернету. Я зранку встав з дружиною, ми пішли пити каву на кухню і у вікно побачили дуже великі черги в магазин АТБ і в аптеку. Зателефонували знайомим, і вони теж не були в курсі, що відбувається. 

Потім зателефонувала дочка і сказала, що почалось повномасштабне вторгнення. Було обстріляна Великописарівка і вже в той час колони ворога рушили в бік Охтирки. Бої шли в місті Харків. 

Я кадровий офіцер в відставці і для мене найважче було те, що я не знав обстановку та не володів інформацією, що твориться  в Україні.

Ми не готувалися до війни. Вона почалася у четвер, а в середу ми слухали виступи наших державних керівників і вони запевняли, що війни не буде. Ми не готувалися, у нас не було ліків, продуктів. Тільки було їжі на два-три дні, щоб похарчуватись. 

Коли ми зіткнулись з тим, що магазини та аптеки всі закриті, то добре, що волонтери давали хліб. Ми так і протягнули перші дні, намагалися економити. Потім почали відкриватись магазини і було що де купити. 

Дружина та діти знаходились зі мною в Охтирці.

Дружина сказала, що без мене нікуди не поїде, а я захищав Охтирку і не міг залишити свої позиції. 

У нас була дуже велика підтримка волонтерів. Завдяки їм ми, військові, тримались. В перші дні війни ніхто нічого не знав, не знали, що робити, поки все не було організовано. Волонтери привозили нам хліб, ділилися всім. Наша українська людяність мене найбільше зворушила. Люди згуртувались завдяки війні. 

Я вважаю, що війна скоро не скінчиться, тому що ворог не хоче закінчення війни. Якщо не буде великої підтримки Заходу, то це може затягнутись на роки. А нам хотілося б жити спокійно на пенсії, просто доживати свій вік. Україна це процвітаюча держава, в якій мої діти і внуки жили набагато краще, ніж я. Хочу, щоб вони жили в Україні, в європейській державі.