Безкоровайна Наталія, вчитель, Державний навчальний заклад "Вище професійне училище №7" м.Вінниці

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

"Знання – це зброя, в боротьбі за день завтрішній…" - Юрій Нартовський

24 лютого 2022 року – ЗМІНИЛО ВСЕ… і розділило життя до того як було і як є сьогодні…

О 5 ранку отримавши дзвінок… «…почалася війна…» … було страшно. Були лише питання, як бути корисною і, що робити, щоб допомагати. Думки були різні. Хотілось йти воювати, але ж дома троє моїх малят. Зібравши рюкзак з документами дітям і їжею, поїхала в свій навчальний заклад, на своє робоче місце. Адже, там діти, наші здобувачі освіти. І саме тоді стало зрозуміло, що потрібно робити.

І в кожного фронт на своєму місці. І кожен має робити те, що вміє, те, що робить найкраще, бути на своєму місці, і допомагати, і тоді все буде працювати правильно.

Я працюю в Державному навчальному закладі «Вище професійне училище №7 м. Вінниці», в даний момент заступник директора і керівник місця тимчасового проживання внутрішньо переміщених осіб. Ще до війни ми були звичайним навчальним закладом, де кожен займався своїми справами — хтось учився, хтось навчав, хтось готував до майбутньої робітничої професії. Не дивлячись, що ми державний навчальний заклад, наша основна функція навчання здобувачів. Не просто навчити, а підготувати, виховати і випустити надійного, високопрофесійного, гарного майстра і незамінного робітника.

Але з початком повномасштабного вторгнення усе змінилося. Ми швидко зрозуміли, що не маємо права стояти осторонь.

І маємо працювали не лише, як навчальний заклад і надавати освітні послуги, але і допомагати людям, які втратили домівки і потребують допомоги. 26 лютого 2022 року до нас заїхало дві родини переміщених. З того моменту все життя стало іншим. Адже, за добу проїзджало через наш гуртожиток 300 осіб, а бувало і більше.

В гуртожитку училища було створено прихисток — живий центр волонтерської, виробничої та гуманітарної допомоги. Із перших днів це місце стало серцем спільної праці, яка досі триває.

За три роки ми прийняли більше аніж 16000 осіб. На сьогодні в нашому МТП проживає 114 осіб. З перших днів наше училище забезпечувало триразове гаряче харчування для переселенців, тероборонівців, людей, які втратили дім.

І так тривало до 1 листопада 2022 року. Після цього, зважаючи на обмеження ресурсів, ми продовжили готувати, але вже одноразово — досі, щодня. Ми єдиний прихисток у Вінницькій області, який до сьогодні надає гаряче харчування для ВПО. Ми не зупинялися ні на мить, бо знали: для когось наша кухня — це єдине місце, де можна поїсти. І все це безкоштовно.

Але справа не обмежувалася лише їжею. Усі, хто звертався до нас, отримували безкоштовно одяг, взуття, засоби гігієни, постільну білизну, теплі речі. Частину ми отримували від волонтерів та благодійників, частину — власноруч виготовляли у наших майстернях. Ми не були фабрикою — ми були закладом, який не опустив руки.

Усе це — безкоштовно, без жодного «але». Бо ми вірили: допомога не повинна мати ціну. І ця позиція згуртувала навколо нас неймовірну кількість людей — учнів, викладачів, переселенців. Хтось готував, хтось сортував речі, хтось шив або плів сітки. Кожен робив, що міг, і всі разом ми створили більше, ніж могли уявити.

Ця спільна справа змінила мене, наш колектив. Я побачила, як прихисток може стати домом для тих, хто його втратив. Як просте “пообідати” може стати для людини початком нового життя. Як турбота, навіть у дрібницях, здатна повернути віру.

Ми здобули нові знання. Ми вчились щодня. Вирішувати нові задачі, ситуації. Ми робили неймовірні речі, дії. Ми отримували нові виклики й вирішували їх. Адже, знання – це зброя… яку потрібно вміти застосувати в тій чи іншій ситуації.

Наші швейні майстерні перетворилися на швейний цех, де учні разом з викладачами почали виготовляти необхідні речі для військових: спальні мішки, плитоноски, маскувальні сітки, аптечки. Усе — для фронту, для тих, хто боронить нас. Ми працювали з віддачею. Кожен виріб — це частинка нашої душі, нашої вдячності воїнам.

Також було організовано їжу для бійців тероборони. Ми ліпили вареники, пекли пиріжки, готували їжу і направляли на фронт. Гаряча страва в холодну пору — це не просто їжа, це підтримка і турбота.

МТП став місцем, де змінювалися долі. Хтось знаходив нову професію, хтось — нову мету, хтось — нових друзів. І всі — надію.

Цей досвід навчив мене головному: допомагати — це не про героїзм, це про людяність. Про здатність не зламатися, коли важко, а зібратися і діяти. Наш Державний навчальний заклад «Вище професійне училище №7 м. Вінниці» став символом дії. І навіть зараз, коли війна триває, наша платформа працює — ми адаптуємося до нових потреб, знаходимо нові способи допомоги, зберігаємо ту саму щиру енергію, з якої все починалося.

Я пишаюся тим, що є частиною цієї історії.

Бо справжні зміни починаються з простих речей — з пошитого спальника, тарілки гарячого борщу, відкритих дверей для тих, хто цього потребує. І з сердець, які не мовчать, коли болить.