Я – приватний підприємець, у мене своя перукарня. 

24 лютого 2022 року подзвонив друг і сказав: «Вони пройшли Чонгар». Я тоді собі не дуже уявляла, де той Чонгар. Потім уже з’ясувала, що війна почалася. Прибігла до батьків. Вони п’ють чай, а за вікном - чорний гриб від вибуху.

Найскладнішим під час окупації було переміщуватися по місту, бо було розуміння, що якщо не сподобаєшся, то можуть пристрелити.

Ми не виїжджали, бо були хворі батьки. Одразу був ажіотаж, скрізь - черги.

Медикаментів не було, ми користувалися запасами. Продукти привозили з росії. Вони були неякісні, ми їх не брали: купляли ті, що селяни привозили, хто мав можливість: яйця, молочку, курей.

Коли все йшло до деокупації, дивлюся: жіночка зв’язала два пакети, жовтий і синій, і стоїть посеред мікрорайону. Я тоді ще подумала: «Камікадзе». А потім побачили, що джипи їдуть, наші вже підходять. Люди виносили колонки, з них грала «Червона калина», гімн України. Діти з будинків повиходили, за час окупації їх не було видно.

Зараз перукарня моя в порядку: світле приміщення, тільки вікна досі забиті.