В окупації місцеві мешканці ховались від рашистів, які навмисно залякували людей, хоча і були впевнені, що прийшли «освобождать». Найгірше було не мати можливості поспілкуватись зі своїми

Я була вісім місяців в окупації у Снігурівці Миколаївської області. Вдова. Чоловіка не стало в грудні перед війною. У мене є донька і троє онуків. Донька виїхала до Миколаєва, а ми з сестрою були в окупації. Чоловікова похресниця виїхала до доньки за кордон, і ми залишилися в неї вдома. 

У сестри пошкоджена квартира. Навпроти раніше була адміністрація, і туди були прильоти. Ми постраждали й продовжуємо страждати. Майже вісім місяців були без світла. Воду брали в колодязях, або нам привозили з джерел біля річки. 

Було страшно, бо росіяни тут влаштували полігон. Кожну ротацію були обстріли міста. Були жертви, і серед знайомих теж. Незрозуміло ж, куди воно летить. Був метрів за сто від людей приліт, старі люди загинули. Їх поховали вдома. 

Нам було важко й фізично, тому що дві жінки залишилися самі. Світла не стало, а газ ми економили, бо не знали, що буде далі. Готували їжу на камінцях на вулиці. Збирали дрова і все, що горіло. Дуже важко було на початку без зв'язку, бо телефони були розряджені. Потім уже просилися до тих, у кого були машини, і від акумуляторів заряджали. Треба ж було хоч раз на декілька днів дізнатися, як там рідні, бо ми дуже переживали за дітей, а вони за нас. 

Шокувало те, що всі росіяни були впевнені, що прийшли нас визволяти. Ми намагалися з ними не розмовляти й не потрапляти їм на очі. Відбувалися обшуки, перевірки документів. 

Ми майже нікуди не виходили. Племінник пішов воювати. Звісно, якщо у сестри перевірять паспорт, то побачать, що там записаний син призовного віку. Він якраз тільки з армії прийшов. 

Я пропрацювала 37 років у районній бібліотеці. Росіяни зразу зайшли туди й облаштували блокпост. Накоїли там біди: усе розбили, розгромили. Якось ми там стояли розмовляли зі сватом і сестрою, як рашист вийшов на алейку, розставив ноги, і каже: «Дамы, идите сюда». Почав перевіряти наші сумки, гаманці. Хотів показати, хто тут хазяїн. А сестричка моя – філолог, учителька - не стерпіла й спитала: «Що ви тут робите?» Він відповів: «Пришел на свою историческую родину, защищать». Було страшно. Він із автоматом, і незрозуміло, як буде поводитися. Я сестру смикнула, щоб мовчала. І ми пішли. Люди з ними намагалися розмовляти, казали, що нас не потрібно визволяти, ми вільні люди, нас ніхто не тиранить, у нас усе добре. 

У нас були нормальні школи, магазини, нормальне життя, а росіяни нас від цього «звільнили». Нас залишили без світла, води – і виживайте, як зможете. Було дуже страшно, що окупанти не розуміють того, що вони не визволителі, а завойовники. 

Ми за перші декілька місяців схудли. Я - аж на 15 кілограмів. Нерви, стреси постійні. Ми навіть вулицю боялися перейти. Пристосувалися до обстрілів. Приблизно розуміли, в який час вони можуть активуватися. 

Продукти в нас були на початку війни, ми запаси робили, закрутки. Але їсти зовсім не хотілося. Потім нам трошки передавали діти з Миколаєва волонтерами. А коли вже відрізали нас від Миколаєва, то деякий час були проблеми з харчуванням, а потім  налагодився зв'язок із Херсоном. 

У сватів була корова. Вони залишилися в районі, що постраждав. І завдяки підтримці рідних, знайомих ми вижили, не лишилися без продуктів. Коли нас звільнили – відчинився магазин. Ми туди зайшли – і плакати хотілося. Розгубились від різноманіття: можна підійти і взяти те, що хочеш. 

А зараз, як нас звільнили, то до нас пішло дуже багато гуманітарки. Ми з сестричкою як волонтери на пунктах видачі гуманітарки працювали. У нас один раз і допомога від Фонду Ріната Ахметова була. Спасибі.

Під час окупації ми спочатку дослухалися до кожного шуму, а потім звикли. Коли нас тільки звільнили, була тиша. А коли на Великдень нас обстріляли, то знову стали дослухатися. Гнітюча тиша іноді насторожує. А відволікає фізична праця. 

Ми, мабуть, ніколи так не молилися, як під час окупації та зараз. Певно, щось таки є там, нагорі, і воно нам допомагало. А ще – спілкування. Коли людина одна – це дуже важко. Під час окупації ми були з сестричкою поруч. А ще ми вчимося вільно розмовляти українською, бо це найкраща мова.

Під час окупації нас залякували, казали, що зрівняють із землею, а я завжди говорила сестрі, що в нас усе буде добре, що нас звільнять. Так і вийшло. А війна закінчиться влітку – так само раптово, як і почалася. Мені так здається.

У людей різні пріорітети. Війна показала, хто є хто. Цінності змінилися. У когось – гроші, ремонти. Уже зараз поприїжджали деякі з претензіями: «Ви були в окупації, то ви колаборанти». Ще й кажуть, що багато пограбовано домівок. Але ж до чого тут ми? Мені в минулому році було 55, і я день народження зустріла на даху розбитого сараю, бо там був зв'язок. Ми й ховали телефони, бо росіяни шукали і могли забрати. 

Я хочу, щоб Бог дав нашим хлопцям сили погнати росіян і розбити, щоб про них взагалі ніколи не згадували.

Хочу дожити до пенсії, і щоб до мене приїжджали внуки, а я раділа життю. Зараз цвітуть квіти і співають пташки. Але як можна радіти цьому, якщо десь хлопці помирають молоді? Хочу, щоб наша бібліотека ожила. Вона постраждала, її розбили. Я чекаю, коли її відновлять, щоб приходили дітки, брали книжечки, читали. 

У майбутньому я бачу мирну, щасливу, вільну Україну.