Ми з міста Токмак Запорізької області. Я їхала в Запоріжжя у лікарню, коли мені зателефонували і сказали, що нікого не пропускають, - почалася війна. Це було жахіття. Ніхто не очікував.
Місто Токмак окупований. Його через два дні вже окупували. По нас стріляли, ми в підвалі сиділи. Не було води - ми навіть дощову збирали, щоб купатися. І світла не було. Ми і поїхали.
Дуже складно було: ми сто кілометрів проїхали за вісім годин, і це нам ще пощастило. А скільки по дорозі спалених машин і техніки розбитої! Дуже страшно було.
Переїхали в Івано-Франківськ - вже тут рік сидимо з донькою. Найважче те, що я живу на пенсію, а треба знімати квартиру і все інше. Це фінансово важко, і морально важко - вже все так надоїло, що сил немає.
Це жах - бути не вдома, і що буде далі - ніхто не знає. Моя мама в селі залишилася. В неї зв’язку немає, - тільки як у Токмак приїжджає, то є зв'язок. Вони російські картки покупляли. Там нашого немає зв’язку. Тільки Вайбер український.
Якби швидше звільнили наші території! Мені ще потрібно операцію робити, а з цією війною - не зробиш. Але ми плануємо повертатися додому.