Юрик Анастасія, 9-б клас, СЗШ 201 м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання — Возна Світлана Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Пам'ятаю, ніби це було вчора, а не два роки тому. Ніби "це" не поділило моє життя на до та після, але все таки, так і сталося. Війна непрохана й нежданна, ненажерлива і жорстока, прийшла на українські землі, тоді коли про неї говорили. Мало хто вірив, що дійсно можливі такі старші речі в наші часи, але на жаль, такі вже реалії. 

Я пам'ятаю, як розмовляли з однокласниками і байдуже відносились до того, які дивні речі говорили в новинах "війна", "війна", 

чулось звідусіль, але тоді я одинадцятирічна, навіть не задумувалась, наскільки глибокий сенс має це слово. Раніше його почути можна було на уроках історії, і не розумілось повного сенсу війни. Зараз все, немовби перевернулося з ніг на голову, розумієш, як це війна, скільки мільйонів життів вона забрала, скільки ще забере. Війна це не просто суперечка за територію, це насамперед життя, скалічене життя, погублені людські душі, мрії, бажання, це зруйноване життя, не однієї людини, а мільйонів чесних, справедливих людей, які мирно жили і хотіли мати процвітаючу націю, яка б тихенько жила на своїх квадратних метрах і славилась мелодійними піснями.

Дійсно, моє життя можна поділити на два відрізки, до війни та після. Чомусь згадуючи дитячі роки, це роки до війни, згадуючи завжди наповнює душу тепла атмосфера, а очі наповнюються гіркими слізьми, тоді кожна мить здавалась довгою, кожна дрібниця, була немов нова пригода і найгірше, що могло бути це якийсь невдалий похід на прогулянку. До війни страшними були лише самостійні у школі, а зараз страх переповнює щодня, якщо не за своє життя, то за долю країни.

Зранку я прокинулася від різких звуків, мама зайшла до кімнати та почала поспіхом збирати речі, я почала прокидатися, аж раптом сестра запитала «мамо, що сталося?» і наступні три слова вимовлені мамою, «вставай, почалася війна», знайомі до болю кожній дитині, адже так і почався ранок 24 лютого. Увесь наступний день ми провели в дорозі, пам’ятаю, як думала, що це все, наче страшний сон, на декілька днів і от-от все закінчиться і знову можна буде спокійно ходити до школи та вести звичний на той час режим дня, але ні, більше такого не буде. Дорога до Карпат, де живе бабуся, була цього разу, дійсно, тяжкою та втомлюючою, тато поспішав, адже новини не передавали нічого хорошого.

Добре пам’ятаю, як літали вертольоти, стояв страшний гамір, люди виглядали всі інакше, немовби знали, що починається щось жахливе, щось масштабне.

Наступні місяці пролетіли одноманітно, мама плакала, читаючи новини, бабуся, дивлячись їх по телевізору, дідусь сварився і пив заспокійливі, а тато ходив щодня кудись, вступивши до Територіальної Оборони. Я думала і надіялась кожного дня, що закінчиться війна і я нарешті зможу повернутися додому. 

За ці місяці, я зрозуміла, що дійсно, війна це не декілька днів, це не декілька загиблих, це на багато більше, це жахіття, яке мені неосяжне і не зрозуміле. 

Я хотіла додому, друзі розповідали, що в Києві стає геть небезпечно, щодня чути вибухи та ворожі літаки і це лише означало, що перебування в бабусі затягується на довго. Згадується, як онлайн піднімали людям настрій українські військові, які казали, що все буде добре, музиканти, які писали підбадьорливі пісні, щоб українці не падали духом і дійсно так і відбувалося, українці почали боротьбу не лише на фронті, а й і тилу і це лише підтверджувало, що наша наш народ сильний та незламний, і не віддасть свою свободу.

Сьогодні пройшло вже майже три роки, українці досі не здалися, адже поки буде жити наш народ, сильний та розумний, з чудовим почуттям гумору та сильною національною ідеєю, доти ми будемо тримати оборону. Наші військові найдивовижніші, вони боронять наші життя і ми за це вдячні. Потрібно пам’ятати ми сильні та єдині, не здалися за всю історію України, то не здаємося і зараз.