За роки таких обстрілів у нас було дуже багато горя. Був хвойний ліс – і той порідшав. Снарядами скосило сосни. У Станиці загинуло дуже багато мирних жителів, поранених ще більше. Навколо не залишилося цілих будинків. А в розбите житло люди не поспішають повертатися.
Я переїхала до Станиці з Луганська, де працювала бухгалтером і вийшла на пенсію. Тут свіже повітря, річка, ліс. Але щасливої старості не вийшло.
Коли прилітали снаряди, ми з чоловіком ховалися в будинку. Найжахливіші події відбувалися в нас на очах. Ми навчилися виживати в жахливих умовах.
У крижаному зруйнованому будинку мусили сидіти тижнями. Вимикали світло, газ. Ми на багатті готували.
Звичайно, без підтримки чоловіка я б не впоралася. Удвох не так страшно. Так і прожили до 17-го року удвох. 31 серпня він помер. Якби не стреси, постріли й вибухи, життя чоловіка тоді не обірвалося б.
Звикнути до самотності мені ніяк не вдається. Часто дивлюся сімейні фотографії. Але особливо дорожу листівкою, яку подарували на золоте весілля. Пам'ятаю, тоді всі з'їхалися: написи всякі, привітання. За кілька місяців після нашого свята розпочалася війна…
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.