Я із селища Михайлівка, яке нині перебуває у тимчасовій окупації. З 23 лютого 2022 року працюю черговою по парку станції "Запоріжжя-1", здобуваю другу вищу освіту за фахом "залізничний транспорт". Маю сина-підлітка. Самотня мама. 

У перший день повномасштабного вторгнення було дуже важко. З нічної зміни я поїхала до батьків, там перебував мій син. Він хворів, мав високу температуру. 24 лютого почалися обстріли, ми не могли виїхати, бо син був хворим. У той день рашисти обстріляли колону автомобілей, які виїжджали у напрямку Запоріжжя. 

Нам вдалося виїхати з сином на третій раз, на Благовіщення - 7 квітня. Нас забрав шкільний автобус з Василівки. Відтоді ми у Запоріжжі, а батьки залишились на окупованій території. За ними доглядає сестра. 

Найбільше шокувала жорстокість окупантів. Тварини краще ставляться одне до одного. 

Люди, які не були в окупації і не бачили того, що бачили ми, нас не розуміють. Чому я плачу, мовчу, чому поганий настрій. І це дуже важко. 

Намагаємось не зациклюватись на негативі. Коли ми були вдома, топили пічку, тато розповідав життєві історії, мама - свої історії або казки. Ми об'єдналися у родинному колі. 

Найкращий антидепресант для мене - це син. Коли він поряд, мене обіймає, я заспокоююсь, почуваю себе краще. 

Хочеться, щоб наша країна розквітала, щоб усе було добре, щоб люди об'єдналися і йшли до Перемоги. Не озлоблювалися, вірили у Бога, дякували одне одному за добро і захист.