Ткаченко Кирило

9-б клас, Комунальний заклад "Полтавська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 2 Полтавської міської ради Полтавської області"

Вчителька, що надихнула на написання - Тараненко Наталія Василівна

Війна. Моя історія

Мені чотирнадцять, а

смерть, зодягнена в чорну мережану сукню, гуляє Україною вже дев’ятий рік. Бере до рук пензель і водить по полотну, залишаючи неохайні товсті мазки: напівзруйновані міста, вирви від вибухів, зморшки на обличчях матерів, дружин. Змішуючи на палітрі рубінову кров та кришталевий біль, вона отримує новий турмаліновий колір страждань та відчаю. Творить свій «шедевр» розбрату, мордувань та незагоєних ран.

Чи усвідомлював п’ятирічний хлопчик, що таке війна? Відверто кажучи, ні. Чи усвідомлюю зараз, – на жаль, так. 24 лютого почалося дуже рано. Я не розумів, у чому справа: тато наперебій з мамою щось розповідали одне одному. Емоції просто з’їдали. Спросоння не міг нічого збагнути, тому пам’ятаю тільки: не може бути… це-таки правда… війна… Звісно – нерозуміння того, як діяти, куди бігти, що робити? Шестеро очей, прикутих до екранів то телефонів, то телевізора. Страшенне завивання сирени, укриття…

Бабусин дзвінок із Харкова – і ми в дорозі. Вирішили не розділятися.

Ті стіни пам'ятали радість, квітів запах і щастя подих.

Не бачили вони ні заздрості, ні марнославства, злиднів жодних.

Їх слух обмежувався сміхом, що лився-лився щохвилини

«Бабусю, лагідна моя,» – від мене, наймолодшої дитини...

І пісня того цвіркуна, коли на землю сходить ніч.

А казок, віршів і байок ті стіни чули просто безліч.

І було у квартирі так сонячно і тепло,

Що кожному хотілось зайти туди нестерпно.

Обгортки від цукерок, блиск в очах, святковий гомін,

Фотографії сторіччя минулого і – спомин.

Стіна у спальні пам'ятала і тишу лагідну, і маму,

І звук згасання ліхтаря, сім'ї обійми щирі.

Стіна все бачила тоді, були вони їй милі.

Уранці, що дощить і шле проміння сонця,

На кухні вже стояв і чекав сніданок на віконці,

Завжди тримався меду запах

І не вгавав в духовці спалах,

Бо вечорами смакувався малиновий пиріг і фрукти у кефірі.

На столі - незвичний чай імбирний

І печиво вівсяне, поруч – джем інжирний.

А стіни чули всі секрети, гавкіт собаки, кожен крок…

І тут почався лютий гуркіт,

Він і змінив всіх хід думок.

Гармати, вибухи і крики

Ті стіни чули і тряслись.

А тут і бомби прилетіли…

Стіна завмерла, ніби нежива.

Збирання, валізи й суцільна курява…

У квартирі все замовкло і чекало.

У сірім небі сонце промінням вже не грало.

Гарненькі милі фото у спальні на підлозі,

Здається, теж мовчали в жахливій тій знемозі

Розбиті вікна, посуд, статуетки,

Розсипані по хаті татусеві монетки.

Всім цим стінний обмежувався погляд…

Ми, на щастя, врятувалися. Потягом повернулися до Полтави.

Ще тоді, майже два роки тому, я чітко усвідомив: разом – ми – УКРАЇНЦІ – сильні, разом – ми – УКРАЇНЦІ – непереможні, разом – ми – УКРАЇНЦІ – вільні. Лише такі люди здатні перетворити колір відчаю і розбрату на радість і надію, на віру в майбутнє.

Лише такі люди, у яких серце б’ється в унісон із серцем України, можуть зупинити дівчину з косою, відібрати пензель і написати на палітрі заповітне слово «МИР»!