Мені 54 роки. Жила з чоловіком у селі Малинівка Запорізької області. Ми місяць просиділи в підвалі, бо росіяни активно обстрілювали нас. Навіть не завжди могли вийти у двір. Бігали з погреба в будинок, щоб перекусити. У квітні виїхали в Запоріжжя. Вивезли свекруху. Мешкаємо у доньки. Один син був на фронті. Зараз лікується в госпіталі у Дніпрі. Іншого сина не взяли на війну за станом здоров’я. 

Хотіла влаштуватися на роботу, але не вийшло, оскільки я інвалід дитинства третьої групи. Проте мене взяли волонтером. Коли бомбили Запоріжжя, то теж було важко. Але як волонтер я маю думати не тільки про себе, а про своїх підопічних.

Мене шокувало те, що на нас напала росія. Я перестала спілкуватися з хрещеною матір’ю з Криму, а також з двоюрідними братом і сестрою.

У селі не було світла й води з самого початку війни. Ми набирали воду зі ставка, кип’ятили й проціджували. У Запоріжжі отримували гуманітарну допомогу. Дякуємо за неї волонтерам і громаді. 

Коли оголосили евакуацію, ми поїхали на стареньких Жигулях за колоною, яку супроводжували військові. Навіть речей не взяли. Забрали кішку, а собаку годують люди, які залишилися в селі. Ми не змогли забрати його, бо не було місця в авто. Сумуємо за ним.

У Запоріжжі повітряна тривога викликала стрес. У селі ми не чули її. У сусідів зачиняються ворота зі звуком, що схожий на той, коли летить ракета. Коли чула його, хотіла втікати, ховатися. Одного разу я навіть присіла, коли в сусідів двері відчинилися. Та вже трохи адаптувалася.  

Тільки-но звільнять Пологівський район – ми відразу повернемося додому, навіть якщо там не буде світла й води.