Мені 18 років. Я з Охтирки. Навчаюся в Харкові. Коли почалася війна, я була вдома. Прокинулася від вибухів. Ми з рідними підготували погріб і сиділи в ньому. Спустили туди іграшки, щоб моя трирічна сестра гралася. Добре, що вона не розуміла, що відбувалося. Також з нами були мої двоюрідні брат і сестра. Їм по десять років. Тітка заспокоювала їх. Ми намагалися самі себе підбадьорювати.
Ми мали запаси продуктів, але їли потроху. Більше залишали дітям. Та й не дуже хотілося їсти. Тиждень-півтора нас обстрілювали. Деякий час не було світла. Зникав інтернет – я не могла нормально навчатися. Дуже хвилювалася за одногрупників, які були в Харкові.
Закарбувався в пам’яті один вечір. Пролетів літак. Неподалік пролунав вибух. Ми були в погребі. Я вкладала сестру спати. До нас підійшла мама і почала молитися. Мені стало дуже страшно.
Дуже хочеться, щоб війна закінчилась якомога швидше. Проте, зважаючи на новини, думаю, що вона триватиме ще рік чи навіть довше. Дуже сумую за друзями. Хочу побачити їх. Моя найкраща подруга виїхала за кордон і навчається там. Я рада за неї. Проте хотілося б побачитися з нею.
