Рашисти зайшли в маленьке село на Херсонщині і стали нишпорити по всіх хатах, вдаючи з себе «миротворців»

Ми з чоловіком живемо в невеличкому селі Бериславського району Херсонської області. Онучці 23 лютого виповнилося лише три місяці, тому син із сім’єю були змушені виїхати. А ми всю окупацію тут були, не виїжджали. Дуже нам дісталося. 

9 березня рашисти в центр села зайшли. Ми тут новини одне одному переказували, як могли. А 21 березня вже до нашої садиби підійшли БТРами. Їх було дев'ять одиниць. Тоді ми вперше росіян побачили. Це був наче страшний сон. 

Вони були зі зброєю та оглядали всі садиби. А в кінці березня знову явилися. З Нової Кам'янки заїжджали, оглядали та їхали далі. Ми відразу телефонували в інші села й попереджали людей.

Рашисти все обдивлялися. У хаті дитинка маленька була, її пеленали, а вони взуті зайшли і все перевіряли: і господарство, і гараж, і підвал. Казали нам: «Не бійтеся. Ми мирні люди, ми прийшли з добрими намірами». Уже рік буде 25 листопада, як нас звільнили, але нам досі страшно про це згадувати.

У нас худоби багато було. Ми її під обстрілами доглядали. Півтора місяця в підвалі жили. Я досі кидаюся й жахаюся. Наша садиба не дуже постраждала, тільки від ударної хвилі вікна трошки, а так – Бог милував. Але ми не можемо реабілітуватися досі. 

Спочатку ніде нічого не продавалося, а потім росіяни змусили нашу продавчиню привозити товар. Усе було дуже дороге, але ми купляли найбільш необхідне. А після того як нас звільнили, звісно, надходить гуманітарна допомога: і ліки періодично, і продукти, і гігієнічні засоби. Ми всім дуже вдячні, нам багато допомагають. А світло нам зробили аж у кінці червня.

Бачимо, що все активніше просуваються хлопці. Важко, але надіємося на краще. Швидко це все не виходить, але наші хлопці працюють. Телевізор не робить у нас, бо вишки немає. Але ми знаємо, що бої є успішні, хлопці працюють. Чекаємо на перемогу. 

Хочеться, щоб мир настав, а потім уже все будемо відбудовувати та надолужувати.