Кравець Надія Дмитрівна, 15 років, учениця 10 класу Спаської ЗОШ І-ІІІ ступенів, с. Змітнів, Чернігівська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Савченко Світлана Анатоліївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна … Одне лише слово, а скільки болю, страждань, сліз, смертей, розрухи воно у собі приховує. Коли ми читали про кроваві битви у книжках, слухали розповіді учителя історії, дивилися фільми про далекі 1841-1845 роки, то й уявити не могли, що також станемо свідками війни, яка увірветься на нашу Батьківщину у ХХІ столітті.

Двадцять четверте лютого... Пройшло вже більше ніж пів року з того дня, але його я й досі не забула. Зранку про обстріли нашої країни написали в усіх соціальних мережах, але ще не вірилося в це. Та мої вагання вмить розвіялися, коли я побачила мовчазний погляд тата, заплакані розгублені очі мами та почула якийсь дивний і до того часу незнайомий шум за вікном. Пізніше мені розказали, що то проїжджала незліченна колона ворожої російської техніки (цей гул і зараз стоїть у моїх вухах). В Україні почалася війна!!!

Я розплакалася, бо мені стало дуже страшно. Що з нами буде далі? Я навіть школи ще не встигла закінчити, а так мріяла про студентське життя. Яке майбутнє у нас, молодого покоління? Чи не зламається український народ перед всемогутньою, як мені тоді здавалося, росією. Ні, я відразу відганяла від себе ці думки. Ну не можуть же воювати братські народи?!? Я сподівалася, що все закінчиться так же швидко, як і почалося. Але, на жаль, вже минула і весна якась невесела, і літо без відпочинку на морі, і осені без Першого дзвоника. Незабаром знову зима, а миру в Україні ще й досі нема.

І зараз у моїй кімнаті стоїть тривожна валіза, яку я поспіхом збирала в перший день війни.

Так ми нікуди й не переїхали, хоча неодноразово про це заходила мова. Ми залишилися в рідному селі, але все навколо змінилося: приїхали нові люди, які втекли від війни з Чернігова, Харкова, Києва, тато пішов до територіальної оборони, тому став рідко бувати вдома, а мама втратила спокій та якось швидко помарніла на лиці,

майже щодня вранці нас будять сирени, а не будильник чи півень, над головами все частіше пролітають ракети, а не птахи, у школі почали проводити уроки не лише в класах, а й в укриттях, люди все частіше стають на коліна, зустрічаючи захисників України, які повертаються додому в домовинах.

Ми кожен день проживаємо, як останній, і чекаємо з острахом новий. Навколо все більше сліз та страху в очах людей. Ми не живемо, ми існуємо.

Страшно усвідомлювати, що там, у росії, живуть наші брати, сестри, батьки, діти, але їх переповнює до нас жорстокість, лють, заздрість. Ні, ви тепер для нас чужі.

Ви завдали нам непоправного болю, але у нас вистачить духу дати вам гідну відсіч і загнати вас назад у російське болото.

Мир… Це те чого так прагнуть зараз усі українці, це те, чого так хочу я і моя родина. Для мене стали дуже дорогі колосисті поля, де росте наш хліб, блакитне небо, в якому вдень літають лише птахи, а вночі світять зорі, безкрає море, де щоліта збиралося багато щасливих родин, Карпатські гори, які манять своїми просторами та чарівною природою. Це наша країна і ми її нікому не віддамо!!! Ми обов’язково переможемо!!!