Діденко Вероніка, 15 років, учениця 10 класу Кислянського ліцею, с. Кислянка, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Павленко Олена Василівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Що коїться? Чому у 21 столітті вмирають мирні люди? Чому люди повинні ховатися від снарядів та протягом дня сидіти в бомбосховищах? Чому діти дізнаються про війну не з книги, статті або розповіді дідусів та бабусь, а відчувають це на власній шкірі? Чому це все торкнулося саме нас, українців? Невже, це не можна було вирішити мирним шляхом, переговорами? На ці питання досі ніхто не знає відповідь…

Страх, нерозуміння, паніка, розгубленість – це все відчували українці 24 лютого, коли о четвертій ранку прокинулися від гучних вибухів та звуків пролітаючих ракет та винищувачів. Перша думка «це якийсь сон», але за якусь мить розумію, що сни мені не сняться взагалі… Беру телефон, щоб перевірити, бо «як же таке може бути?». Скрізь жахливі підтвердження, а в голові тисячі питань: як далеко це зайде, що робити, як далі жити… Далі була нескінченна стрічка новин. Через декілька хвилин, відірвавшись від страшних повідомлень, чую голос батьків, які в паніці збирають речі та голосно вирішують як діяти далі. Нескінченні дзвінки і повідомлення від родичів та друзів, які діляться новою інформацією, але тим самим заважають зосередитися над пакуваннями валіз та документів.

Виходячи з кімнати, помічаю маму, яка в поспіху намагається скинути всі потрібні речі у велику сумку. Ми зустрічаємося поглядами, вона мовчить, а в її очах видніється страх та паніка. Мурашки полізли по тілу, в грудях нестерпний біль, тіло починає тремтіти, а на очах з’являються сльози…мені страшно! Розумію, що не потрібно стояти без діла, допомога потрібна батькам. Не втрачаючи часу, біжу в кімнату, починаю складати одяг у невелику сумку, яку дала мені мама, зі словами: «Бери тільки саме необхідне!». Пам’ятаю, як тремтіли мої холодні руки від паніки, не перестаючи збирати речі, і вже через лічені хвилини я була готова та чекала розпорядження від батьків, які повинні були сказати, як діяти далі. Батькам потрібно було йти на роботу, і вони прийняли рішення, відправити мене й молодшу сестру до бабусі, знали, що там буде безпечно.

День…два…три дні…тиждень… На щастя, в нас було тихо, вибухів ми не чули, але отримуючи сигнал повітряної тривоги, ходили в бомбосховище. Кожен день проходив однаково: ми слідкували за новинами, отримували нову інформацію від родичів та знайомих, спускалися в підвал, реагуючи на сигнал тривоги. Як це все набридло…

Зараз практично нічого не змінилось. Продовжую навчатися, намагаюся жити, як раніше, але чуючи історії, дивлячись відео і фото біженців та людей, чиї домівки були окуповані, серце обливається кров’ю.

Мені дуже боляче за міста, які зараз знаходяться під постійними обстрілами зі сторони росії, я сподіваюся, що це скоро закінчиться і все повернеться на свої місця.

Хочеться забути все це, як страшний сон, але, на жаль, це жахлива реальність…

Сьогодні вже майже вісім місяців, як йде війна. Навіть не віриться, що все це досі відбувається. На фронті продовжуються жорстоке кровопролиття воїнів ЗСУ за свободу та незалежність України і українського народу. Безмежне відчуття вдячності чоловікам та жінкам, які охороняють землю та небо над Україною!

У кожного з нас є своя непроста історія, яка сталася вранці 24.02.2022. Ці історії нас поєднують. Такими кривавими історичними нитками ми зшиваємо нашу Націю в одну велику ковдру, якою вкриваємо народ України, щоб він жив й процвітав в незалежній та вільній Україні!

Війна навчила мене ще більше цінувати рідних і близьких. Я почала частіше говорити кожній дорогій мені людині про те, наскільки цінною вона є для мене. Казати, що люблю і дякувати, обіймати і цілувати, турбуватися і пробачати. Тепер я вмію жити одним днем, не загадуючи наперед. Настав ранок – слава Богу.

Минув день – дяка ЗСУ! Слава Україні! Героям слава!