Курило Світлана Миколаївна, педагог, Будинок дитячої та юнацької творчості Великописарівської селищної ради Сумської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Наче учора було 24 лютого… Але це вже буде втретє. Хоча війна для мене та моєї родини почалася задовго до цього – ще у лютому 2015.

Мій шлях! Мій шлях війни, 1000 днів… Це не просто цифри – це ціле життя.

Саме 2022 рік став для нас роком болю, невизначеності, розгубленості, страху за життя дітей… Так, це був шок та нерозуміння ситуації – чому по моїй вулиці сунуть колони танків, чому над моєю домівкою летять літаки та гвинтокрили, чому моє господарство бомблять із РСЗВ? Чому? А головне – за що?

Так, війна почалася зненацька. Вечір 23 лютого о 23.00 я стояла біля свого двору і вдивлялася у кроваво-червоний горизонт, бо моя домівка розташована за 3 км від кордону з росією. Було якесь дивне, тривожне відчуття…

Та все зрозуміли вранці, коли небо за обрієм спалахнуло сотнями ракетниць і дзвінок: «Війна. Київ бомблять». «Нас теж», — була моя відповідь. Життя зупинилося, як і настінний годинник о 4.20, коли почули перші вибухи…

Перші дні війни були шоком. Ми намагалися зрозуміти, як таке могло статися у цивілізованому світі. Здавалось, що ми прокинемося і усе закінчиться, що все буде добре. Проте кожен день приносив новини про загиблих, розбомблені міста та села, на наших очах руйнували наші домівки та вбивали наших людей.

Був страх, невідомість, а потім прийшло усвідомлення того, що потрібно боротися, робити все можливе і неможливе, щоб зберегти себе і свою країну. І ми боролися: плели сітки та кікімори, робили окопні свічки, збирали харчі, варили їжу, працювали на землі, навчали дітей…

Так пройшли два роки. І, здавалося – гірше вже не може бути.

Березень 2024 року став найстрашнішим у нашому житті. Наше селище почали бити КАБами. Мирне селище, у якому мешкають працьовиті добрі люди! «Закидали» КАБами школу, лікарню, аптеки, магазини, бібліотеку, поштові відділення, магазини. Ми евакуювалися, покинули свої домівки – усе, що наживали та будували роками. Наші діти «розкидані» по Україні і вдома не були вже 1000 днів.

Ми стали безхатченками, ми стали біженцями на своїй землі. А ще вчора ми планували майбутнє, будували кар’єру, піклувалися про родини, діти навчалися в університетах, а сьогодні — цього всього немає.

Попереду довга і важка дорога. Мій шлях у цій війні став, як і для усіх українців, тяжким випробуванням. 1000 днів — це шлях від розгубленості до впевненості, від страху до дії.

Але, я зрозуміла, що не одна у цьому світі, що ми всі — частина великого цілого. Ми допомагаємо, підтримуємо один одного, волонтеримо, продовжуємо навчати дітей.

За час війни, за ці 1000 днів багато чого змінилося в мені самій. Я навчилася цінувати прості речі: блакитне чисте небо, мирний день, можливість почути голоси дітей та рідних людей.

За ці 1000 днів я також зрозуміла, що важливо мати міцну віру в майбутнє. Війна вчить нас терпінню, дає можливість переосмислити свої пріоритети, знайти нові сили. Кожен день війни — це боротьба за право на свободу, право на життя. І це право ми виборюємо кожного дня.

1000 днів війни — це шлях, який пройшла я і моя Україна! Цей шлях — незламна віра у перемогу, адже ми захищаємо своє, боремося за правду і справедливість.

Ці страшні 1000 днів зробили мене сильнішою. Попереду, можливо, ще важчий шлях, але це шлях до нашої ПЕРЕМОГИ, нашого щасливого життя.