Вардумян Наре, 10 клас, КЗ "Чугуївський опорний ліцей №6 імені І.М.Кожедуба"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Качурець Тетяна Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

2022. Лютий, 24 число , приблизно о 5 ранку за київським часом. Почався день, який не забуде ніхто. Війна. Ти чуєш якісь голосні, жахливі звуки і тобі кажуть: «війна почалася»У цей момент ти не розумієш що робити, що буде далі, може через пару днів закінчиться  це все? може через два тижні?

Ти чекаєш, проводиш час у підвалі, а ці два тижні так і не закінчуються.

Тоді ми вирішуємо зібрати валізи… Ми їхали заповненим поїздом, де всі сиділи по 10 чоловік в одному купе. Поки я їхала, читала дуже погані новини про місто, в якому я жила. Як гинули люди, як знищувалися домівки…

Я приїхала до Вірменії, де тихо та спокійно. Мені було страшно за моїх рідних та друзів, які залишились і не виїжджали звідти.

Нав’язливі  думки не покидали мене. Настав день, коли я повернулася до Харкова. Коли я тільки заїжджала туди, він мені нагадав моє місто, в якому я народилася - Донецьк. Там також було все зруйновано. Було ще щось, що я помітила, це почуття було надихаючим - люди. Люди, які не зламалися, були сильними, вірили та вірять у перемогу. Із-за війни я подорослішала, почала думати по-іншому. Зараз я перебуваю не у своєму місті, але я мрію зустрітися зі своїми близькими, друзями, з якими не бачилася вже більше двох років. Мрію повернутися до свого містечка і жити нормальним! Безтурботним! мирним! життям.

Україна все подолає. Перемога буде нашою!

Коли-небудь я розповім своїм дітям про тяжкий період, який переживала країна. Сильна та незалежна. Моя Україна. Про героїв, які боролися, і, я сподіваюся, перемогли…