Урбан Вадим, 1 курс, Дрогобицький механіко-технологічний фаховий коледж
Вчитель, що надихнув на написання есе - Яцків Роксолана Богданівна
«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»
Повномасштабне вторгнення змінило нас усіх. У одну мить звичний уклад життя зруйнувався: плани втратили значення, майбутнє стало сірим і туманним, а повсякденні турботи відійшли на другий план. У цей переломний момент перед кожним постало питання: замкнутися у власних страхах і боротьбі за виживання чи протягнути руку тим, хто найбільше потребує допомоги.
Я обрав друге — не для слави чи похвали, а через внутрішнє відчуття: залишитися осторонь означало б втратити себе.
Мій шлях допомоги почався просто — з відкритих дверей. До нашого міста в перші дні війни масово прибували люди з Харкова, Сум, Ірпеня, Бучі. Виснажені, зморені, вони мали лише найнеобхідніше в невеликих сумках чи рюкзаках. Деякі звернулися до нас по підтримку.
Ми з родиною прийняли дві сім’ї з Харкова, загалом шість осіб, серед яких двоє маленьких дітей.
Вони приїхали пізньої години, насторожені й трохи відчужені. Їм було ніяково через те, що створювали незручності чи додатковий тягар. Але ми сприймали це зовсім інакше — їхня довіра стала для нас великою честю.
Ми поселили їх у заміському будинку, де більше простору, і забезпечили першочерговими речами: одягом, продуктами, засобами гігієни, а також іграшками для малечі. На допомогу прийшли друзі, сусіди — привозили постіль, одяг, предмети повсякденного вжитку. Моя особиста участь полягала у пошуку роботи для цих людей: одна жінка мала досвід у бухгалтерії, інша працювала у швейному виробництві.
Ми оформили документи для отримання державної допомоги, зв’язалися з гуманітарними організаціями, запросили психологів-волонтерів і знайшли дітям гуртки, аби допомогти їм хоча б трохи оговтатися.
Спершу гості були обережними й стриманими у спілкуванні. Але з часом щире ставлення та довіра створили між нами дружбу. Ми вечеряли разом, обговорювали новини, влаштовували святкування дитячих днів народження. Вони стали частиною нашого життя. Особливо запам’яталися слова однієї жінки: «Ми їхали в нікуди, але знайшли дім». Це прозвучало надзвичайно щиро.
Згодом я зрозумів, що можу робити більше.
Я приєднався до волонтерського центру у нашому місті. Перші місяці роботи минали без вихідних: ми приймали вантажі допомоги, сортували речі, збирали й відправляли необхідне на схід. Особливо вкарбувався в пам’ять день, коли ми пакували передачу для військових у Бахмуті. Разом із теплими речами та продуктами ми поклали дитячі малюнки, листи підтримки й солодощі.
Через деякий час отримали фотографії: усміхнені воїни тримали ці подарунки у руках просто в окопах. Ці знімки стали для мене символом людяності й сили навіть у найгірших умовах.
Пізніше я почав займатися збором генераторів і павербанків для фронту. Ми організували ініціативу, яка дозволяла небайдужим жертвувати кошти або техніку. Завдяки їй вдалося відправити чимало пристроїв на найгарячіші напрямки. Спілкування із військовими через месенджери стало для мене ще одним важливим досвідом: вони були стриманими в проханнях і безмірно вдячними за кожну дрібницю. Їхня незламність надихала.
Цей досвід кардинально змінив моє бачення не лише війни, а й самої сутності людського буття.
Я бачив, як навіть у най похмуріші часи люди здатні єднатися, підтримувати одне одного і ділитися останнім. Багато сусідів, із якими роками майже не спілкувався, стали справжніми друзями. Ми організовували збори, готували їжу для фронту, збирали теплий одяг, ремонтували машини для військових. Кожен робив те, що міг, але все це було спільною справою. Ми стали єдиною спільнотою.
Часто розмірковую про те, ким був до війни. Людиною, зосередженою на власному житті, своїх проблемах і кар’єрі. А ким став зараз? Тією людиною, яка навчилася помічати чужий біль, цінувати прості речі, довіряти іншим і вірити у силу добра.
Тепер я більше не питаю себе, чи здатен щось змінити — я знаю, що це можливо. Навіть найменша дія, щирий жест чи добре слово можуть стати
Найвагоміше усвідомлення приходить тоді, коли розумієш: у скрутні часи не обов’язково бути героєм. Не обов’язково стояти на передовій зі зброєю. Найголовніше — залишатися людиною. Бути тим, хто підтримає, вислухає або допоможе. Саме людяність, а не сила чи зброя, тримає нас разом навіть у найбурхливіші часи.