Стецюра Валентин

9-Б клас, комунальний заклад "Харківський ліцей № 66 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе: Каширіна Олександра Василівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Звістка про початок війни застала мене і мою родину вдома, в селищі Бабаї під Харковом. Надворі ще було темно, коли ми підскочили з ліжок від двох вибухів. Мама відразу кинулася до новин в інтернеті. Так ми дізналися, що над нашим будинком пролітали ворожі ракети. Почали дзвонити колеги дідуся, і я почув: «Вони таки посміли…Це війна».

Через пів години, надягнувши на себе багато одягу, ми спустилися до погреба і з того часу рідко вже з нього виходили. Ні нам із сестрою, ні мамі, ні бабусі з дідусем не хотілося вірити, що це все в реальному житті. У ХХІ столітті моя свідомість, тоді 13-літнього, і дідусева в 70 років не сприймали таку дійсність, таке «звільнення» військами сусідньої держави моєї Батьківщини від «бандерівців».

Здригалося від вибухів моє рідне селище, здригалися проспекти, майдани і парки Харкова, гинули дорослі й діти. Через 2 тижні постійних обстрілів ми вирішили шукати місце, де можна було б врятуватися.

Було дуже страшно, адже саме над будинком і погребом летіли снаряди. Мама зібрала документи, ліки для своїх батьків, найнеобхідніші речі, і ми вирушили в дорогу. Ось так війна розділила наше життя на «до» і «після».

До вокзалу ми дісталися з великими труднощами, бо машина, у якій ми їхали, мала несправні колеса, ледь не запізнилися на електричку, щоб доїхати до вокзалу в місті. На самому ж вокзалі була неймовірно довга черга, у якій ми стояли 5 годин. З нами ще їхала невістка моєї бабусі з дитиною. Далі було найскладніше: протиснувшись у переповнений людьми вагон, ми їхали нескінченно довгі 23 години без води. Усі люди голодні, знервовані, до туалету важко було пробратися через коридор, але і в туалеті стояло багато людей.

Їхали всю дорогу стоячи, судомами зводило ноги, паморочилася голова. Так шкода було бабусю, маму, сестру, тітку і її немовля, але ми з дідом нічим не могли їм допомогти. Перетнувши кордон з Польщею в Перемишлі, ми їхали ще 5 годин в іншій електричці з твердими лавками, на яких вперше за довгий час всією сім’єю міцно заснули сидячи.

Після електрички знов потяг і знову кілька годин у дорозі. Коли вийшли з потяга, нас зустрічали поляки. З водою. З їжею. Було дуже багато волонтерів, які всім допомагали з розселенням по містах Польщі. Знову їхали, цілу дорогу здригаючись від найменшого різкого звуку, не уявляли, що чекає попереду. В’їхали в невеличке містечко Бєльсько-Бяла, де оселилися в українському осередку для біженців і де живемо й зараз.

Вже 19 довгих місяців немає загрози життю, ми всі разом родиною, у нас добрі стосунки з іншими мешканцями осередку, я по-товариськи спілкуюся з польськими підлітками, але постійно перебуваю в депресивному стані. Я хочу повернутися додому!

Я сумую за своїм колишнім життям, за уроками в найкращому ліцеї № 66 Харкова, за його кабінетами й коридорами, за однокласниками, з якими мене розлучила війна і відняла в нас із сестрою дитинство. Я хочу повернути у своє життя все, що було в мене раніше: моє красиве селище, мій Харків – величне, класне місто. Вірю: Харків і його передмістя теж чекають на мене, бо ми потрібні одне одному. Вони сняться мені щоночі, мої вулички й вулиці, річечки Уда і Ставицька, які влітку перед війною десятки небайдужих харків’ян по вихідних власним коштом очистили від сміття, щоб вони не зникли, не зміліли, не висохли. Сняться набережні рік Харків і Лопань – Стрілка, де щоліта вирувало життя з вуличними музикантами, стрітфудами і незабутніми зустрічами з друзями родини.

Я дякую Польщі, країні, яка прихистила сотні тисяч українців. Я безмежно вдячний воїнам нашої армії, волонтерам, рятувальникам, лікарям і всім, хто наближає Перемогу над загарбниками.

Слава Україні!