Мені 66 років, і ми залишилися без нічого. Живемо зараз як переселенці в Дніпропетровській області. Орендуємо будинок. Гарного нічого немає. У нас - ні дому, ні майна. І нічого нам ніхто не обіцяє… 

У нас літали снаряди навколо будинків. 

Мою куму у дворі розірвало снарядом. Двом хлопцям із будинку поряд ноги повідривало. Померли, тому що не було «швидкої» у нас. 

Ми 25 березня виїхали, тому що там уже нестерпно було. У черзі по хліб стояли по 3-4 години. Потім вирішили виїхати, тому що вже більше не можна було терпіти. Дочка піде по хліб, а я з внучкою сиджу, переживаю. А навколо стріляють. Ми ж якраз були поряд із Попасною. Тяжко було. Ми не витримали та й виїхали. 

Ми їхали, і снаряди по пагорбах лягали. Там був лісок на пагорбі - він весь горів. Дуже було страшно. Не можу я розповідати, в мене серце не витримує. Троє моїх племінників воюють. А ми з чоловіком уже старі. Ноги нікуди не годні. Добре, що дочка поряд із нами. 

Ми приїхали сюди, в Дніпропетровську область, і нас зустріли, допомогли нам, будиночок дали. Жінка одна здала, і досі ми живемо в тому ж будинку. Нам дозволяють поки що тут жити. Він виставлений на продаж, але купити його для нас нереально.