24 лютого для мене був кошмарний, нерадісний день. Усе сталося дуже несподівано. В нашому селі досі тривають обстріли, тому ми виїхали в інше місце після деокупації, коли вже наші прийшли. Ми були на правому березі, а ліва сторона лишилася під росіянами, і вони почали нас обстрілювати щодня. Нам довелося виїхати. 

В окупації в нас із їжі було все своє, бо ми в сільській місцевості живемо. 

Проблем не було ні з водою, ні з їжею, ні зі світлом. Нічого особливого не було. Все було тихо, мирно, нас ніхто не чіпав, усього вистачало, світло було, їжа була, вода. Слава Богу, все спокійно пройшло. 

Бог його знає, коли та війна скінчиться! Особисто я не бачу виходу. Хотілося б, щоб вона скінчилася якнайшвидше, але не нам судити про це. Судячи по передачах, які ми дивимося, цій війні взагалі кінця не буде. І все одно, мріємо, щоб якомога швидше закінчилася війна. Хочеться повернутися до своєї домівки.