З того моменту, коли окупанти зайшли у Токмак, Олену Вікторівну не полишав страх. У першу чергу – за дітей, яких навіть погрожували забрати у батьків

Мені 32 роки, проживала в місті Токмак.

Почули вибухи десь далеко - було не зрозуміло і страшно: ми не знали, де воно бахає і що буде далі. 

Коли росіяни прийшли до міста, було ще страшніше. Ми ховалися, весь час вдома сиділи. Старалися їм на очі не попадатися. Новини ми дізнавалися з інтернету. Дуже боялися. В першу чергу - постійне бахання, потім були дуже завищені ціни, не було зрозуміло, кому платити комунальні. Росіяни заставляли їм платити. 

Ми вирішили виїхати, щоб врятували дитину від російської окупації. Нам погрожували, що дітей заберуть, а батьків відправлять на виправні роботи.

У нас батьки там залишилися і чоловікова сестра - вони не змогли виїхати.

В дорозі складнощів особливих не було - просто морально було дуже страшно, бо окупанти були різні. Були і нормальні, були і неадекватні – такі що кричали, стріляли. Це було дуже страшно. Боялись, що могли тиждень у Василівці простояти і раптом нас би не випустили, а у нас діти: з нами їхала п’ятимісячна дитинка. 

Я себе налаштовую, що все буде добре, що скоро буде перемога і все налагодиться. Навіть не можу уявити, що буде, якщо Україна не переможе і не поверне всі свої землі.