Я в декреті, чоловік працює. Неочікувана була війна. Мені о п’ятій ранку зателефонував брат і сказав, що почали стріляти. Потім я зателефонувала ще одній знайомій, і вона те саме сказала. Ми ховалися по підвалах. Боялися, щоб ракета не залетіла ні до дітей, нікуди. Більше всього я за дітей боялася.

Ми в підвалах просиділи до середини березня. Найстрашніше - коли літали літаки.

Ми запасливі люди, у нас трішки необхідного було. Ми на наступний день ходили по магазинах, купували, що було є, тож трошки запаслися. У нас газова плита і пічне опалення. Спочатку світло не пропадало, а коли були сильні обстріли, то почало пропадати, але рятувала пічка. В сім’ї ближче всі стали, ріднішими всі один до одного, допомагали один одному. 

Найприємніше було, коли Сумську область, Тростянець звільнили. Чим скоріше ця війна закінчиться, тим краще, тому що дуже багато людей вона забрала. Я думаю, що в майбутньому все буде добре, будуть діти навчатися, радіти життю, ходити в садочки.