Я живу з чоловіком у Дружківці. Мені 63 роки, я інвалід. Живемо на пенсію, нічим не займаємося. Ми не виїжджали нікуди. В перший день ми ще не зрозуміли, що це війна. Сумно було. Літали, стріляли. Страшно було.

Слава Господу, що ми живі і здорові. Добре, що ми всі тут, будинки цілі. Я на групі інвалідності, багато не ходжу – то, може, і не бачила чогось такого страшного.

Дивлюсь по телебаченню, що дуже багато гине стариків і дітей. Дуже шкода. У нас, слава Господу, всі живі-здорові.

Ми тут отримували гуманітарну допомогу від військової адміністрації.

Я на групі, мені дуже психологічно важко. Дуже хочеться, щоб наша ненька Україна була, як раніше, квітучою, гарною, доброю і незалежною ні від кого. Щоб усе було, як раніше.