Окупанти відбирали в людей телефони і картки, щоб вони не мали зв’язку

Коли почалася війна, я була в Буковелі на заробітках. Мені подзвонили родичі й сказали, що почалася війна. Зайшли російські війська, окупували Снігурівку. Коли ми говорили по телефону, було чутно вибухи. Я переживала, а потім приїхала додому. У мене тут залишалися мама та чоловік. Мамі 80 років. Ми були в окупації, поки нас не звільнили українські війська.

Грошей не було. Їсти купити не було за що. У мами є пенсія, але знімати ми її не могли. Гуманітарку не отримували ні разу - російську принципово не хотіли брати. Потім з’явилася можливість виїжджати. У кінці червня ми їздили в Херсон і купили овочів, трохи борошна. Так і протягнули, поки наші війська нас не звільнили.

Ліки брали пару разів у лікарні, нам видавали. Потім довелося в Херсоні купували на базарі російські, а вони не такі, як наші, - не підходили. Після звільнення пролікували маму. Вдячна, що Фонд гроші дав, вони всі пішли на лікування мами. Дякую людям, які допомагають.

Ми залишилися тут і не знали, виживемо чи ні.

Усе шокувало на той момент, а зараз усе добре.

Спочатку ми ховались під час обстрілів у підвал, а тоді мамі стало тяжко ходити, і більше ніхто не спускався. Вона залишалася в хаті, а ми - з нею. У коридорі ставили стільці й там сиділи, поки не переставали стріляти.

Зі зв’язком були проблеми. Ми на гору вилазили, щоб почути голоси рідних. Діти були не з нами - слава Богу, що вони виїхали.

Коли зайшли українські війська, нашій радості не було меж, всі плакали від розчулення. Того дня було хмарно, а як наші війська зайшли, то сонце вийшло. Це було наче в казці. В окупації було тяжко. Інтернету не було, зв'язок був дуже поганий. У нас забирали телефони, карточки. Ми ховалися, щоб поговорити з близькими. Не хочеться навіть згадувати про це.

Я не знаю, коли війна скінчиться. Маємо надію, що скоро. Я б хотіла, щоб усе відбудувалося, а наші діти і онуки жили в мирі. Щоб більше не було таких війн. і усі повернулися у свої домівки. Нехай у всіх буде все добре.