Війна мене застала вдома вночі. Я живу одна зараз. Працювала, допомагала ЗСУ. І зараз допомагаю, шкарпетки в'яжу, щоб хоч якийсь внесок зробити для наших хлопців, для скорішої перемоги. Я вдома допомагала і меншим за себе, і старшим за себе. Нас дуже було мало в селі. На два села було триста чоловік. Та все одно жили дружно, допомагали одне одному. Дуже було тяжко, страшно. Над головами літали ракети, дрони, але пережили й це. Зараз теж літає, та поки що не так часто. Нічого, прорвемось. 

Найбільше переживала не за себе, а за дітей. Щоб не постраждали, щоб ніде не прилетіло. Головне – діти та внуки. Було страшно, ми ховались і в підвалі, і в будинку між стінами. Якось пережили це все. Я думаю, що і до перемоги доживемо. Ми готуємось до перемоги, усе робимо: сітки в'яжемо, шиємо хлопцям – хоч якось допомагаємо. Все буде добре!

Наша староста нас не покинула, всіма силами нам допомагала. Тож ми все пережили з нею разом. Я не могла виїхати, бо в мене чоловік був неходячий, і я його не могла покинути. Мусила сидіти вдома і доглядати його. 

Можливо, якби була одна, то виїхала б. Зараз чоловіка вже немає, але все вже пройшло. Але ми тримались усі разом.

Хочеться, щоб скоріше закінчилась війна. Нам потрібні заводи, на яких би виготовляли зброю. Нам потрібно дуже багато зброї, боєприпасів, дронів. Але вони такі дорогі! Вони просто не під силу бідному й нещасному люду. Хоча ми й намагаємось дещо закуповувати і допомагати хлопцям.

Я хочу, щоб була перемога, щоб Україна розквітала. І хочу дожити до того, щоб побачити це все. Одна в мене мрія – щоб була перемога і щоб діти були живі: і свої, і чужі. Усе інше – потім, головне – перемога і допомога нашим хлопцям.