Мені 64 роки. Працював у місті Харкові заступником директора музичної школи. 24 лютого були в Салтівці, і там почалися обстріли. Коли почало вибухати поруч із нашим будинком, то було дуже страшно. А коли через квартал скинули бомбардувальники 500-кілограмову бомбу, у нас навіть вилетіли шибки. 

25 березня рано-вранці ми виїхали до Полтави. У нас там були знайомі, і ми зупинилися в них. У дорозі були дев’ять годин через великий затор із машин. Залишилися в Полтаві. Там обстрілів не було, тільки сирени. А якщо порівняти з тим, що ми вдома чули, то нас це взагалі не лякає.

У Харкові за десять днів, поки ми були там, зникли продукти з магазинів, а тут усе є постійно. І ми вже більш-менш заспокоїлися. Зараз скупляємося на два-три дні, і цього достатньо.

Звісно, ці обстріли забути неможливо. Жінка моя досі боїться. Коли щось десь впаде, у неї стається нервовий напад. Я стримуюсь, а вона не може. Таке до кінця не забувається. 

Мрію повернутися до Харкова і продовжувати працювати. Я пенсіонер, ветеран праці. У мене на мої 64 роки припадає 50 років трудового стажу. Я з 14 років навчаюсь і працюю. Тож будемо працювати, запрошувати дітей і навчати їх музики.