Коли почали у нас на Гуляйпіллі стріляти і бомбити, багато хто виїхав. Кожен робив по-своєму. Моїх родичів багато виїхало, а я ще був там. Недавно, лише пів року тому прибув у Запоріжжя перебуваю. Вік у мене такий уже… 

Звідти вивозили автобусами в Запоріжжя. І це ж це не один, не два місяці і не пів року було. Хтось через три місяці їхав, або через пів року. Ті, хто захотів, відразу виїжджали. А хтось думав: «Ще поживу тут. Раптом не так гучно буде?» 

Я, тільки-но прибув, отримав гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Це було пів року тому. 

Своїх родичів я там поховав, на місці… Мені довелося поховати не там, де схотілось, а там, де можна було. Кладовищ було багато, але тільки на одному можна було ховати, бо інші обстрілювали. 

Як переселенець проживаю і там, і там. Я поки не працюю, бо зараз швидко роботу не знайдеш. Іноді можу підробляти. Сьогодні люди попросили – і я трішки допомагаю, але офіційно не працюю. Просто допомагаю і на хліб заробляю. 

Додому повернутися мрію. У мене мама. Доньки навчаються. Хочеться додому. Я там усе своє життя прожив, 58 років. Я життя прожив достойно, у мене і робота була, але ж війна… А раптом усе налагодиться? Хочеться додому повернутися. Це все-таки мала батьківщина.