Родина Римми виїхала з Маріуполя в середині березня. Колега чоловіка запропонував допомогти, і вони за 15 хвилин склали валізи й залишили рідний дім

До війни ми працювали, жили своїм життям, мали квартиру, дитячий садочок, роботу. Після 24 лютого ми все втратили. Ми були вдома, і прокинулися від вибухів. Це було о п’ятій ранку десь. Ми проживали в Маріуполі.

Ми залишались у місті до 15 березня. Було багато труднощів, найперше – це постійні обстріли.

У нас трупи просто перед очима лежали. Ці трупи було небезпечно забирати.

Ми готували їжу на вулиці. Харчі взяти ніде було, ми мали лише те, що було вдома.

Хотіли виїхати одразу, але у нас немає своєї машини. Я сподівалась, що буде евакуація, але цього не сталося. А потім 16 березня до нас заїхав співробітник мого чоловіка, і сказав, що є можливість виїхати, на збори у нас 15 хвилин. Ми зібрали що могли, взяли дітей і поїхали. Звісно, всі в шоці були,  діти в шоці були. Ми дітей весь цей час не випускали на вулицю, вони цілими днями сиділи в хаті.

Нам пощастило. Спрацювало сарафанне радіо: хтось сказав, що люди почали виїжджати, і ми все схопили і поїхали, завдячуючи колезі чоловіка. А так не знаю, можливо, нас би вже і не було.

Їхали колоною, машина за машиною. Колона була дуже велика, ми ночували у селі, тому що у Василівці росіяни не пропустили нас далі. Вони нас зупинили, сказали ночувати в полі. Але не можна було вмикати ліхтарі, палити багаття. Добрі люди в селі нас приютили, накормили, а наступного ранку ми поїхали далі через Василівку на Дніпро.

Зараз я вийшла працювати і віддала дитину до приватного дитячого садка, бо державні не працюють. Житло ми орендуємо, і потрібно за щось жити. Я влаштувалася в бухгалтерію, але раніше з цим справи не мала, тому зараз навчаюсь працюючи.

Ми не знаємо, що з нашим будинком зараз. Влітку наші родичі, які залишились у Маріуполі, перевіряли. На той час у нас пів будинку згоріло, пів будинку було зруйновано, а все, що було в квартирі - розікрали.