Я з міста Слов’янська Донецької області. Працював до війни на Слов’янській ТЕЦ, життя налагоджувалися. Збиралися з дружиною розписатися. Та прийшла війна, і все - коту під хвіст.
Я збирався на роботу. Жінка сиділа дивилася телевізор, усім телефонувала, було чути вибухи, а я не зрозумів. Підійшов до неї і кажу: «А що трапилося?» А вона: «Війна почалася!»
По місту було дуже багато прильотів, і багато - саме біля нашої домівки. Було таке, що мене не було вдома через волонтерські справи, а була дружина - я дуже переживав.
Продукти підвозили - ми гуманітарну допомогу людям роздавали, старалися, щоб у людей хоч щось було. З газом досі у нас перебої: ще не по всьому місту є. Світло - дай Боже, зараз вже можна приготувати їжу не на кострі. В деяких районах ще не відновили, але хлопці – молодці, не залишають нас без світла, газу. Тепло вже дали в багатоквартирних домах.
Жінчині родичі були в Маріуполі – події цьому місті більш за все шокували: коли вбивали мирних людей, руйнували все. І в нашому місті багато руйнувань. Своїми зусиллями будемо відбудовувати.
Судячи з того як наші хлопці женуть їх, то мені здається, що вже до Нового року будемо святкувати Перемогу.
