Мені 53 роки, проживаю в місті Снігурівці. 24 лютого страшний був день. Я як дізнався, не повірив. Побачив по телевізору новини, а потім нас десь через два тижні окупували. Важко було жити поруч із окупантами: вони ходили по хатах, грабували. Дуже було страшно, що можуть вбити. 

Не було нічого, магазини не працювали. Дуже було важко, хліба не було, особливо спочатку. Води також не було, бо світло вимкнули. Ходили на річку набирали.

Тут трохи побило мене. У селі в мене хата батьківська - там розбило пасіку мою, кухню - все погоріло. Ніхто допомогти мені не може. Куди не звертався - ніхто не допомагає.

Всі в сім’ї дуже переживали. На нервах, усім важко було. Я і зараз плачу. Як тільки згадаю, плакати хочеться, серце болить.

Мені - якби війна цієї хвилини закінчилася! Дуже хочеться миру. Вірю, що все буде добре: буде наша перемога, потім будемо підіймати країну з колін. Я вірю, що Україна буде розквітати, ми будемо європейською країною, вірю в наше майбутнє, в майбутнє наших онуків, дітей.