Багато чого тут не вистачало, потрібно було будувати. Важкувато було. Троє діток. Чоловік працював, усе на ньому. Брали кредити. Якось будувалися, щось купували завдяки кредитам. Потім почалися такі часи, що кредити довелося мимоволі припиняти платити, бо зарплати не було. На даний момент всі в кредитах сидимо. Важко дуже.

Дуже переживаєш, коли ти заборгував. І спати нормально не можеш, і за дітей переживаєш, бо на їх плечі можуть ці кредити потім впасти. Хотілося б жити без боргів. Якби не війна, ми б забули про них, ми б їх виплатили. Ніхто не очікував, що таке буде.

Було дуже страшно. Спочатку ось ці бах-бах, було страшно, потім почали звикати. Якось я повертаюся додому, вже темно – у кінці вулиці снаряди літають, червоні. І я просто була в шоку, думала, Боже мій. Ми під снарядами живемо.

Це дуже страшно. Коли чую якісь пісні такі за мир, я завжди плачу. Для мене це дуже важко.

І діти дуже важко це пережили. Я три роки тому помітила в дітей сиве волосся на голові, морально було дуже важко дітям. І мені, і дітям.

Страшно, коли вночі лежиш – і починають снаряди падати. А я сердечниця, мені починають по серцю бити, дуже важко. І думаєш: не дай Бог, зараз серце схопить, навіть швидка не приїде. Переживаєш, думаєш, Господи, не дай Бог – серце. А діти одні залишаться.

Ось у мене Настя, молодша. Починають снаряди падати, якщо навіть удень, вона мене не чує. Я кричу: «Настя, стій! Стій!» Вона в паніці біжить, кричить. Ховалися під ліжко.

Дитя в таборі було, каже: «Мамо, літак пролітав. Діти, які з Донбасу, попадали, голову руками схопили, прикрилися. З нас сміялися».

У нас зі школи Даша загинула, дівчинка. Це було дуже важко. Вона до нас ходила, ми її добре знали, вчилися діти в одній школі. Ми йшли в школу, вона зі школи, кінець навчального року. Я кажу: «Ну що, Дашенько, табель отримала?» Вона каже: «Ні, ми ж випускники, ми табелі не будемо отримувати, ми атестати будемо отримувати».

І тут вчитель телефонує і каже: «Даша загинула». Я не вірила до останнього. Дуже важко. Ти розумієш, що сьогодні вона, а завтра, може бути, не дай Бог, у твій будинок полетить снаряд.

Вона була в бабусі, вийшла в туалет, і в туалеті її снаряд накрив. Дівчинка школу закінчила, тільки мрії почали збуватися. Вона була дуже гарна, добра. Для мене це був дуже великий шок.

Ми їхали, коли дуже сильно стріляли, у Кам’янець-Подільський до брата. Вони самі багатодітні, тому трішки притихло – повертаєшся.

Тим паче чоловік тут, чоловік працював, тому що треба було до пенсії якось дотягувати. Він щосили намагався, ризикував. Снаряди тут вибухали, а він під снарядами йшов у ніч на роботу. Дуже важкий час був.

Слава Богу, він встиг на пенсію вийти до того, як шахту закрили. Він наш годувальник. Завдяки йому ми тримаємося. Роботи немає, іти тим же двірником – містечко маленьке, місць робочих взагалі немає.

Одяг дуже дорогий, зараз одягнути трьох дітей дуже дорого. Тому на собі економиш буквально на всьому. Намагаєшся все дітям. У мене тільки 36 гривень на день йде на харчування – це діткам дати в школу. П’ятеро людей – це дві буханки хліба на день. Для нас борошно, масло, цукор, макарони дуже багато значать.

Середня дочка любить пекти. На круті пироги у нас не вистачає, але є яйця, олія та борошно, і ось вона на вечерю: «Мам, можна пиріг спекти?» Слава Богу, я рада. Тому що не завжди є, що приготувати.

Кожен день чекаєш чогось, не знаєш, що буде завтра. Це найголовніше наше переживання. Якби, дай Бог, закінчилася війна, ми б стали спокійними. Чекаємо закінчення всього цього. Ми готові голодні-холодні, але в мирі жити.