Ми в кухні спали, і я почула вибух. Сказала чоловікові: «Діду, десь щось вибухнуло або хтось салют запускає». Ще п’ятої ранку не було. Ми з дідом прокинулись і сиділи. Чуємо – знову вибух. Ми встали та вже не спали. Аж коли прийшов сусід і сказав, що війна, що підірвали багато об’єктів по Україні. 

Ми живемо вдвох із чоловіком: він – сердечник, я – інвалід. У 2014 році, як стріляли у нас, я впала і поламала шийку стегна. Син загинув. 

Я думала, де подітися, куди йти. Ми спочатку город посадили, а потім росіяни почали стріляти – і я злякалась. 

Я в підвал не залізу, ще й дід не піде через мене. От ми і виїхали. Дякую хлопцям: вони під’їхали до нас додому і забрали нас. 

Ми потрапили в Павлоград у гуртожиток. Добре там жили. Люди гарні, і допомогу давали, усе прекрасно було. Ми з дідусем там прожили місяць, а тоді пенсії не було. Діду сказала, щоб він не курив, бо серце слабке. Гуманітарка дуже гарна була. Дякую добрим людям. Дякую волонтерам та всім іншим. Дякую армії українській. Вони принесли стільки харчів! Дай Боже їм здоров’я та щастя! Ми злякались, бо думали: як дід буде за мною доглядати? Він же й сам нездоровий. Так ми й потрапили туди. Все нормально. Я вдячна щиро.