Мені 61 рік. Маю інвалідність. Живемо з чоловіком удвох у Снігурівці. Син на війні. Уже рік немає звістки від нього. Ми були в окупації. 

Коли дізналися, що війна, звісно, було тяжко. У мене сльози покотилися. Я Богу молилася.

Важко було з самого початку і дотепер. У нас вікна в хаті вилітали. Ми на підлозі лежали і тремтіли. Звісно, психологічно важко.

У мене було трошки запасів їжі. Ми город маємо, картоплю садили. Корівка є. Спочатку їли те, що було. Потім нам почали з Херсону газ возити. Дорого, але ми брали.

Я ніколи не думала, що Росія на нас нападе. До останнього не могла повірити, що таке трапилося. За дітей переживала. І зараз за синочка дуже хвилююся.

Вірю і надіюся, що моя дитина повернеться додому, що буде мир у нашій Україні, й ми будемо радіти, що перемогли цього лютого ворога.