Криклива Аліса, 9 клас
Шевченківський ЗЗСО І-ІІІ ступенів імені академіка В.О.Пащенка Решетилівської міської ради Полтавської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Куцевол Світлана Борисівна

Чому бути українкою - це моя суперсила?

Перш за все, українці — вільна та незламна нація, яка століттями виборювала й виборює свою незалежність, що й понині хтось хоче в нас забрати. А я — частина цієї нації, хоч яка й маленька, найменша, але однак я — українка, і це моя суперсила.

Українці — це той народ, який заслуговує поваги, подяки та щирих аплодисментів. Народ, що так багато пережив, але все ще так само впевнено і так само твердо стоїть на ногах. На тих самих ногах, в яких міць всієї нації, всіх побратимів, живих, чи вже, на жаль, ні. Але навіть якщо так, не варто забувати про них. Про тих, хто поліг душею, тілом та розумом за нашу волю, таку жадану та таку безмежну.

Вони залишаються бійцями навіть після смерті. І багато хто скаже: «Герої не вмирають», але я так не вважаю. І тут погоджуся зі словами письменниці Ксенії Крикливої: «Вмирають Герої, та в серці живуть». Так, як би там не було, герої вмирають, але тільки тілом, їхня ж душа та їхні подвиги назавжди залишаться закарбовані в наших серцях, облитих кров'ю за них. І я ще й досі бачу в нічних жахах злочини, скоєні... Ними. Замордовані українці, що так хотіли жити, які опиралися всіма силами, але вже давно були в путах злої та бездушної смерті, що не пощадить навіть тваринку...

І млосно стає, коли розумієш, що ці нелюди живуть з тобою в одному світі, ходять по одній, (ТВОЇЙ!) землі і беруть в полон твоїх родичів, знайомих, побратимів, тих, яких ти знаєш з дитинства, що так любо до тебе ставились. Тих, яких вже не зможеш обійняти ніколи. Ніколи, і через кого..? Через тих, кого ми всі ці роки називали «братьями», плекаючи марну надію на краще.

І серце тріпоче, коли розумієш, що ти — не вони. Я пишаюся тим, що народилася і проживаю в такій чудовій країні, яка має назву «Україна»! Ми — українці, завжди дружні, та хоч і не завжди і не кожен веселий, але кожен готовий допомогти та підтримати, що є безмежно важливим, особливо зараз...

Особливо зараз, коли дуже важливо духовно відокремитись від всього чужого. Від чужої мови, чужої думки, чужого інфопростору. Від ЧУЖОГО. Від тих, чужих, які споконвіку нічого свого не мали, а з умінь їм було красти, убивати та мордувати! Треба врешті-решт зрозуміти, що в нас вже давно є своє. І підтримувати, нове чи вже давно існуюче, не забувати мову, не забувати культуру, розширювати письменні, художні та інші широти. Досить просто розправити й всього лиш змахнути крилами, не боячись, адже навіть якщо наодинці вам забракне сил літати, інші обов'язково підхоплять, підтримають, і навіть якщо комусь це не сподобається, це не важливо, головне — це віра в себе!

Але навіть попри це, завжди є злі люди, про яких, як би там не хотілося, не слід забувати. Це ті люди, які люблять підбурювати інших до сварок, які не дійшли консенсусу у власному розумі і хочуть заплутати інших у цій павутині нещасть.

І, далебі, сумно стає, коли чуєш від своїх же побратимів, що єдність — не така й важлива річ, що перемоги нам все одно не бачити, чи що військові не такі вже й герої. Але хоч яка в кого там думка, хто що б не говорив, важливо не втратити себе в цій глибокій безодні смутку та відчаю, нав'язаної іншими. Навіть якщо здається, що ви вже зовсім на дні і далі вже нема куди, завжди є ближній, готовий допомогти в скрутну хвилину, вислухати й щось порадити, тому не треба тримати все в собі і нести тягар самотужки, якщо є той, хто може допомогти вам цього тягаря позбутися.

І пам'ятайте, що головне в цій ситуації не залишатися байдужими до подій навколо, бути дружніми та незламними, і йти вперед незважаючи ні на що. Єдність наше все, разом ми все подолаємо! І в цьому наша суперсила!