Війна став справжнім випробуванням для сім’ї Юлії Володимирівни. Вони з чоловіком виховують двох своїх дітей і трьох - під опікою. Іще з ними проживає старенький свекор. В умовах бойових дій, безгрошів’я і відсутності деяких комунікацій виживати дуже складно, але вони не опускають руки

Я зі своєю сім’єю живу в селищі Билбасівка Донецької області, що неподалік від Слов’янська. У мене є трирічний син і п'ятнадцятирічна донька. До війни я була в декретній відпустці - якраз мала б вийти на роботу, а тепер не знаю, коли це станеться. Чоловік завжди працював водієм, а в перший день війни залишився без роботи. З нами живе сімдесятирічний свекор і троє племінників. У нас таке горе сталося: чоловікова сестра потрапила в ДТП і загинула. У неї лишилося троє дітей – двох, семи і п’ятнадцяти років. Зараз вони під нашою опікою.

Вранці 24 лютого чоловік почав збиратися на роботу, я готувала сніданок. Раптом ми почули потужний вибух. Ввімкнули телевізор і дізналися з новин, що почалася війна. Дуже злякалися за дітей - одразу почали пригортати їх до себе. Чоловік все ж таки поїхав на роботу, але швидко повернувся і сказав, що тепер він безробітний. Відтоді почали якось виживати. Наразі немає ніякої стабільності. Якщо десь трапляється якийсь підробіток, відразу хапаємося за нього.

Було дуже гучно, і ракети над хатою пролітали. Ми облаштували підвал, щоб ховатися в ньому.

Мої батьки – пенсіонери. Виїжджати вони не хочуть, а залишити їх тут самих ми не можемо, тому також залишилися. Та й нема куди їхати, і ні з чим. Якщо ситуація погіршиться, то доведеться. Є евакуаційні рейси. Але про від’їзд навіть думати не хочеться. Віримо, що скоро буде перемога. 

Залишилися без газу. На вулиці зробили піч із цеглин і готували на ній. Світло часто вимикали – готову їжу ніяк було зберігати. Найменші діти вередували. Добре, що було дитяче харчування й суміші швидкого приготування. І зараз інколи вимикають світло, а у старших дітей навчання проходить онлайн. Якщо немає світла, немає Інтернету й змоги навчатися. 

Ми живемо в приватному секторі. Маємо свій колодязь, тому з водою проблем не виникає. Також у нас є клаптик огороду, на якому вирощуємо овочі, потім робимо з них закрутки й маємо деякі запаси. Друзі й родичі трішки допомагають. Намагаємося отримувати гуманітарну допомогу, щоб хоч якось прожити. У дідуся мінімальна пенсія, її вистачає лише на хліб і на речі першої необхідності. Завжди хвилюємося, щоб дітям вистачало харчування, і щоб одяг у них був. На щастя, є місця, де люди залишають одяг і для дітей, і для дорослих. Можна прийти і взяти необхідне, бо купити нове ми зараз не в змозі. Щодо ліків, то деякі привозили волонтери. У разі серйозної хвороби можна було викликати швидку допомогу. У Слов’янську, як не було чутно вибухів, працювала всього одна лікарня. Там приймали і військових, і цивільних. 

Діти підростають, і ми розуміємо, що заради них потрібно жити. Вони граються, співають – трошки відволікають нас від турбот. 

Я так хочу, щоб війна до Нового року скінчилась і почалося нове життя. Щоб лягати спати і не прокидатися від гулу літаків або ракет. Щоб діти пішли в дитячий садок і школу. Щоб ми з чоловіком могли працювати і купувати дітям все необхідне. Щоб у всіх все було добре. Хочеться просто нормально жити і відчувати спокій. Надіємося, що скоро так і буде.